четвер, 27 грудня 2018 р.

10 кращих українських книжок 2018 року. Літературний гід письменника



Юрій Андрухович. Коханці Юстиції. - Meridian Czernowitz, 2018

Нарешті «живий» класик сучасної літератури порадував нас новою книгою, названою чи то ним самим, а чи видавцем - «паранормальним» романом. Насправді, це, звичайно ж, не роман, оскільки його автор давно вже перейшов на есеїстику, а «вісім з половиною» чудових оповідань. Саме вони й складаються в своєрідний роман - з часом, пам'яттю, дитинством-юністю і, безумовно, радянської зрілістю. Більш того, об'єднує їх нехай навіть не сюжетно, але принаймні тематично - спільна риса, притаманна всім героям оповідань. Це, по-перше, пристрасть до злочинів, а по-друге, таємне кохання. В даному випадку, як бачимо з назви «роману», всі вони залежить від богині правосуддя.
Кого ж ми бачимо в цій галереї вбивць і душогубів, що населяють незвичайний епос кримінального світу, що родом із судових актів і кримінальних хронік старого Львова? Представники його строкаті і розмаїті, це і герої міських легенд, і чорнокнижники, і повстанці - вигадані, реальні, живі та мертві душі з колекції таємних пристрастей. Розбійник Самійло Немирич, таємний агент Богдан Сташинський, середньовічний чернець Альберт Віроземській, терорист Мирослав Січинський, бізнесмен Маріо Понґрац, причетний до розстрілу підпільників-націоналістів і навіть Фантомас з кінематографічного дитинства автора. «Щоб цей роман мені врешті написався, я мусив кілька разів ставати іншою людиною. Я не вигадував цих історій: вони самі мене знаходили, а я лише доповнював їх вірогідними деталями. Хотілося створити густо-насичений і в той же час абсолютно захопливий текст, від якого читачеві дуже нелегко відірватися. Судячи з реакцій перших читачів, це значною мірою вдалося», - розповідає письменник.

Ірен Роздобудько. Прилетіла ластівочка. – К.: Нора-друк, 2018

Історія в цьому романі про загадкову подію, що сталася у 1921 тягнеться у наше сьогодення, аж в Америку, де в будинку для старих людей помирає пацієнт, який називає себе братом Миколи Леонтовича. Того самого автора різдвяного Щедрика, відомого у всьому світі під назвою Carol of the Bells. Психологічної напруги оповідь сягає тоді, коли в родину головного героя, який має свою власну тайну, приходить дослідник, розповідаючи про обставини смерті українського композитора. Який впустив в хату вбивцю, оскільки знав його. Натомість таємниця цього злочину, коли «офіційно» за загадкових обставин від рук «петлюрівського» убивці загинув Леонтович, зберігалася в радянських архівах понад 80 років.
Хто насправді вбив українського генія? Роман відкриває завісу над  цією загадковою історією, яка мала більшовицький слід. «Стівен посміхнувся, потираючи руки, запально заговорив: - Це ж справжній детектив! Якби я вів розслідування, то звернув би увагу на всі ці факти! Але мама має рацію - більше на те, що постріл пролунав на світанку! Тобто… Тобто, вони провели в одній кімнаті цілу ніч. Кат і жертва? Тобто, вони говорили? Про що?!»
  
Володимир Лис. Стара холера. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2018

Черговий народний епос від визнаного майстра – це символічний двобій людини зі смертю, хоч би в які жанрові шати вбиралася оповідь, а також її герої. Наразі їх четверо, наче мушкетерів, і наробили вони за життя чимало такого, про що варто скласти цілий роман. «Хоч і рідше та все ж час од часу збиралися й теперка, постарілі, полисілі й облізлі, бо досі, як мовив колись Роман, сидів у кожного в дупі магніт, що притягав їх один до одного і всіх їх докупи. Ще сказав якось Омелян: - Мо’, доки разом ото валандаємось, то стара карга й побоїться зі своєю косою підходити».
Утім, вже на початку оповіді за всіма законами жанру сталася сумна, бо начебто вже й запізніла пригода, хоч і «кепкували часом з тої часниці, і тої росомахи, що має прийти і затулити білий світ своєю чорною тінню, і от вона, вочевидь, прийшла». Оскільки Адамові, як кликали одного з героїв роману, конче потрібна Єва, хоч би й кликали її в селі Красна Ружа. Насправді ж ця екзотична поліська елегія – наче символічна історія цілої країни, своєрідна книга народної пам’яті, яку не викорінити жодним репресіям чи голодоморам.

Олесь Ульяненко. Перли і свині. – Х.: Фоліо, 2018

Свою книжку автор, якого за життя цькувала церква і комісія з моралі, визначав, як роман-комікс. За динамічним сюжетом, карколомними пригодами, а головне – реаліями, в яких відбувається дійство – Україна майбутнього після ядерної війни – роман, написаний у 2009 році, цілком можна назвати першим українським кібер-панком. В українській столиці, яка поринула в епоху динозаврів, біснується проповідник-шахрай Абрахам Лі на пару з головним героєм, які влаштовують у далекому майбутньому справжню революцію.
«Динозаври по груди ходили в крові, наче у червоній річці. Ворогові не давали передихнути ані на хвилину. Динозаври з фанатизмом йшли на смерть аби дістати жерця і чорного, щоб у них було багато хрум-хруму. Вал накочував за валом. Гухкали з піраміди гармати, і снаряди лягали рівно, але майже усі не в ціль. Стрілки вони були нікудишні. Абрахам Лі явно програвав у людях, але не в позиції. Але він знав, що надовго цього не стане, і подумував, як викрутитися з цієї ситуації».

Сергій Мартинюк. Капітан Смуток. – Х.: Фабула, 2018

«Ніяк не можу повірити, що фронтмен гурту, музику якого я не витримую довше двох хвилин, і автор цієї прози, від якої часом так важко мені відірватися — одна й та ж людина», - дивується у передмові до цього роману Юрій Андрухович. Серед епіграфів – рядки з Керуака і Паланіка, Кінга і Буковскі, Селінджера і Бредбері. Автор передмови називає це «авторовим іконостасом» і «духовними предтечами» цієї прози, хоч насправді культові імена задають тон роману, попереджаючи, в якому саме регістрі буде виконана та чи інша частина.
Натомість їх наповнення – це вже суто авторський стиль, який, тим не менш, іноді кортить назвати «українським Пєлєвіним». Адже, крім прикольних лайфхаків і афоризмів, якими закінчується кожен розділ (типу «конвеєра свіжих новин у стрічках соцмереж — як відволікаючого від реальності маневру» та - «одні проживають життя на сноуборді, інші - на лижах»), автор має ще власне «життєве» наповнення всіх вищезгаданих «зарубіжних» моделей оповіді. Де яскравою зіркою сяє харизма приятеля героя-оповідача, що нагадує персонажів того ж Андруховича, а саме – богемного поета Пі у розтягнутій футболці, «яка б ідеально пасувала раннім рокам Ісуса Христа, «божественного синхрона життєвого пульсу» на ім’я Капітан Смуток, «вершник на безголовому коні короткочасної літньої ночі». Сам авантюрно-дорожній роман – це динамічне, щире і філософське чтиво якраз для того, хто,наче головний герой роману, не збирається «весь свій вік так і лишатися в стінах малосімейки, де під пильною опікою матері, де минали мої дитинство, юність та конала в агонії молодість».

Богдан Коломійчук. Моцарт із Лемберга. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2018

Дія цього роману відбувається у першій половині XIX століття у Відні, Галичині та Баварії. Головний герой — молодший син геніального композитора Вольфганга Амадея Моцарта, Франц Ксавер. Попри успадкований талант, Франц не досяг батькової слави, але життя його було сповнене пристрасті, інтриг та пригод. А доля — тісно пов’язана зі Львовом, тодішнім Лембергом.
«Мені здається, що Франц Ксавер посміхається з небес, адже про нього нарешті знають у Львові, - зауважує автор. - Без сумніву, це один із найвидатніших львів’ян. Так, я беру на себе сміливість назвати його львів’янином. Адже як інакше назвати людину, яка прожила в культурній столиці України більшу частину свого життя, 30 років? Людина, яка зустріла тут своє кохання. Нехай нещасливе, але справжнє. Людина, яка заснувала у Львові музичне Товариство св. Цецилії. Він точно львів’янин».

Євген Лір. Підземні ріки течуть. – К.: Видавництво Жупанського, 2018

Автор післямов до класиків «темної» літератури Чемберса, Мерріта, Мекена, а також перекладач Короля в жовтому Чемберса і Місячного дитя Кроулі вирішив спробувати сої власні творчі сили в жанрі «екзистенціального хоррора», і це, слід, визнати йому вдалося. Попри те, що передмова до збірки його оповідань попереджає, що читачеві нелегко буде пробиратися лабіринтом сюжетів, свічка, яку запалюють на самому початку в таємничому підвалі, світить крізь всю «темну» оповідь автор-дебютанта.
Символи і знаки, натяки і здогадки супроводжуватимуть нас протягом всього дійства, яке розгортається у всіх новелах збірки. У кожному з них – своя загадка і таємниця. Молоде подружжя вирушає у мандрівку в самісіньке серце Пітьми, художниця-криміналістка замість об’єктів бачить символи, триває гра в Кита, Острів і Тьму. І все це в обрамленні інфернального жаху, метафізичного страху і безлічі гострих емоцій, які виникають при читанні цієї збірки. Але її основна цінність – крім захоплення, яке вона викличе у справжніх цінителів жанру – це чистота експерименту з висадження пагінців світової «літератури жахів» в український ґрунт.

Таня Малярчук. Mox Nox. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2018

Здається, у своїй новій книжці відома авторка, яка донедавна писала в стилі магічного реалізму, потім – урбаністичної містики і вже наприкінці – народного сюрреалізму – знайшла ідеальне втілення свого таланту. По-перше, це підліткове фентезі, тобто той самий прикарпатський фольклор – казки, легенди, перекази - на якому спеціалізувалася Таня Малярчук, але у поєднанні з популярною антропологією і не менш модною постапокаліптикою. Так само, як колись у Пєлєвіна в Еmpire V, у Малярчук світом правлять кажани – хоч і не вампіри, але до конкурентів у вигляді комахоїдних тваринок ставляться «по-дорослому», що нагадує, звісно, гоніння на християн у давні часи.
Так само присутня у повісті тема Раю, який, виявляться – наче за  екзистенціалізмом Сартра і Камю – можна здобути на землі, оскільки людина (чи пак, кажани, бо люди всі самотужки, а не внаслідок техногенних катастроф, так би мовити, вимерли) сама керує своєю долею. Головна героїня шукає, і, можливо, знайде, а дітям залишається ознайомитися з черговою екзотичною моделлю світобудови, прикрашеною стародавніми, але не старомодними міфами. У принципі, весь цвіт станіславського феномену в літературі, молодшою галузкою якого вважається творчість Малярчук, перехворів свого часу на такі антропологічні пошуки, коли чи то смереки, а чи мурахи могли правити світом, але цього разу, судячи з назви книжки, для цієї тематики настають ще більш темні, «нелюдські» часи безбожного існування.

Ольга Деркачова. Дім Терези. – Брустурів: Дискурсус, 2018

Цей міський роман – не історія Амелі з однойменного фільму, позитиву тут від початку немає, оскільки померла близька людина, і все життя тепер – це поступове витіснення гіркої пам’яті. Утім, ліричний настрій, незвичні образи, яскраві метафори в романі нагадують все ж таки «французький» стиль Франсуази Саган. З іншого боку, екзотичність нового (після трагедії) фаху героїні – ніби з екранної фантасмагорії в стилі Федеріко Фелліні – вона працює «обіймаликом», відвідуючи самотніх людей – юнаків, дівчат, чоловіків і жінок: психологічна допомога (навіть, бува, у ліжку, але без сексу) сьогодні, як відомо, потрібна багатьом.
От лишень її форма, яку обрала героїня (філолог у минулому) доволі нестандартна, хоч це й інтригує, закликаючи дочитати роман до кінця (дізнавшись про Дім, який виник на ґрунті цієї ідеї), знов-таки навертає до «французького» досвіду. Адже в Парижі працює кабінет відомого філософа, з яким за певну плату можна побалакати на будь-які теми, що цікавлять клієнта – ті самі, що й в героїні роману: «про книги, фільми, музику, трохи про спорт і машини. Але не про політику. Політика викликає тривогу, економіка також. Ми ж не хочемо тривожитися перед сном, правда?»

Немає коментарів:

Дописати коментар