Нобелівська премія з літератури на межі зникнення через самоліквідацію Шведської академії

Нобелівська премія з літератури присуджується з 1911 року, за цей час її лауреатами стали 114 осіб. Зараз її присудження виявилося під загрозою: якщо не в цьому році, то в найближчі роки може статися так, що вирішувати, кому саме буде вручатися премія, а разом з нею 8 млн шведських крон (близько 777 тис. євро), буде нікому. Про це повідомляє агентство УНІАН.

Криза викликана тим, що відразу три діючих члени Шведської королівської академії, яка називає лауреата, подали у відставку: письменник Клас Остергрен, літературознавець К'єлл Еспмарк та історик Петер Енглунд, відомий своєю книгою про Полтавську битву, перекладеною кількома мовами. Крім них, прозаїк Сара Стридсберг теж заявила, що думає про те, щоб вийти з Шведської академії.

Якщо це станеться, то, як вважають шведські експерти, Академія може опинитися на межі розвалу або самоліквідації, повідомляє "Німецька хвиля".

"Важко собі уявити, - пише шведська газета Dagens Nyheter, - що все якось налагодиться".

Джерело:https://day.kyiv.ua/uk/news/110418-nobelivska-premiya-z-literatury-na-mezhi-znyknennya-cherez-samolikvidaciyu-shvedskoyi

Радимо почитати

      Історична довідка Дмитра Коваля вдало започатковує історичні       дослідження п'ятидесятницького руху на Поліссі. Автору вдалося  по   крихтах зібрати фактологічний матеріал, особливо цінними є     документи періоду Другої Речі Посполитої, які вперше знаходять     свого  читача.

   З книгою можна більш детально познайомитись в міській публічній      бібліотеці Вараша за адресою: мкрн. Перемоги, 23
 

Що читати у березні: 4 книги для цієї весни

Віктор Франкл, "Лікар та душа"

Віктор Франкл — знаменитий австрійський психотерапевт, котрому довелося пройти через пекло Аушвіца, де  він був змушений виборювати зміст для життя в очікуванні неминучої смерті. Франклові поталанило залишитися живим і вийти на волю, а плодом жахливих років його полону стало народження нового напрямку в екзистенційному психоаналізі, який він назвав логотерапією, або ж «лікування сенсом» і котра стала справжньою революцією в лікуванні людських душ. Книга «Лікар і душа» є своєрідним введенням у тему логотерапії для широкого загалу, котра читається як натхнене філософське ессе про людину і життя. Франкл одним із перших серед психотерапевтів почав говорити про те, що фізичного і психічного рівня для повного розуміння людської природи недостатньо — потрібен також духовний рівень, або ж, як ще називає його автор, «рівень змісту». Ділячись досвідом, Франкл показує, як його колеги та пацієнти, опинившись перед тією чи іншою життєвою проблемою, що проявлялася у вигляді неврозів, депресій та інших розладів, віднаходили сили жити далі — при чому, не в якості жертви, а в якості переможця. Такою є сила логосу, сенсу. 

Філіп Рот, "Американська пастораль"

Книжка одного з найбільших романістів ХХ століття, Філіпа Рота, пробиває до самої глибини: тільки справжній майстер, працюючи з незначними деталями побуту, може сконструювати такий міцний капкан для читача. «Американська пастораль» — це спроба письменника Натана Цукермана відтворити внутрішній світ шкільного кумира Сеймура «Шведа» Левова, русявого єврея, котрий, як ніхто до нього, увібрав у себе чесноти працьовитого і успішного середнього класу в Америці. Успішний в спорті, на війні і в бізнесі, Швед стає з часом втіленням ідеального сім’янина, а його дружина, діти та їх здобутки — його ідеальними продовженнями. З перспективи віку Натан починає підозрювати, що його дитячий ідол міг бути просто порожньою оболонкою, однак особиста зустріч Цукермана і Шведа раптово змушує письменника задуматися, яке життя прожив Сеймур Левов насправді. Швед помирає швидше, аніж встигає дати хоч якусь відповідь, а Цукерман, охоплений нав’язливим бажанням зазирнути в душу своєму героєві, береться відтворювати його внутрішню біографію за допомогою літературного таланту. Перед нами вимальовується історія родини заможних євреїв, власників галантерейної фабрики із Нью-Джерсі, праведне існування яких вдрузки розбиває неповнолітня донька Шведа Меррі. Меррі стає послідовницею екстремістської лівацьої організації, що бореться проти війни у В’єтнамі, організовує теракт і спричиняється до вбивства людини. Точка шоку, крізь яку проходить вся родина Левових після теракту, зриває покривало блаженства й умиротвореності з життя Шведа. Перед нами — велична і трагічна картина розпаду не лише окремої родини, а самої Мрії, яку спробували збудувати для себе американці. Філіп Рот описує цілу епоху, від післявоєнного розквіту США і до кінця дев’яностих: від великих сподівань до розпаду моралі, вибуху злочинності й насильства, вирощеного самим суспільством. 

Роб Іставей, "Як запам’ятовувати (майже) все і завжди"

Книга Роба Іставея інтригує назвою, однак може дещо ошелешити простотою і деякою незавершеністю своїх рекомендацій. Сто шістдесят сторінок — чи справді цього достатньо, аби «запам’ятовувати (майже) все і завжди»? Втім, для уважного читача ця книжка може стати справжньою знахідкою, якщо вловити головний посил автора: зрозумівши принцип, за яким будуються мнемонічні прийоми, ми можемо  навчитися вигадувати власні техніки. Книжка містера Іставея — прекрасна нагода потренуватися у тому, як працювати з методами запам’ятовування, а відтак почати практикувати їх у щоденному житті. Активна пам’ять — такий же навик, як читання і письмо, на вивчення яких ми потратили кілька років. Чому б не потратити на опанування кількох простих мнемонічних технік пари місяців, аби серйозно вдосконалити свою здатність запам’ятовувати інформацію? Дана книжка — своєрідний підручник для тих, хто відповів собі на цю пропозицію ствердно, зі своїми задачами і тестами, які допоможуть відстежувати етапи свого вдосконалення. 

Марґарет Етвуд, "Сліпий убивця"

За вісім тисяч років до того, як зікронці колонізували планету Земля і поклали початок нашій цивілізації, на їх рідному Зікроні сліпий убивця готується перерізати горло повногрудій красуні, позбавленій язика для задоволення жорстоких божеств Космосу — натомість рятує її й утікає у щасливе майбуття. Це — короткий зміст «Сліпого убивці», роману, який нібито пише Лора Чейз, героїня Марґарет Етвуд. Фантастичні оповіді в дусі «Марсіанських хронік» Е.Р.Берроуза, доповнені сповіддю таємної коханки бунтівника-лівака, загнаного у підпілля,  посмертно приносять Лорі Чейз, котра молодою загинула у автоаварії, небувалу літературну славу. Айріс, старша сестра Лори, що пережила своюсестру на цілих півстоліття, долучає «Сліпого убивцю» до своєї власної сповіді, адресованої онуці. Вона підіймає на світло таємниці давно забутих шлюбів, політичних махінацій, кримінальних злочинів і любовних інтриг. Що більше ми входимо у роман Етвуд, то більше відкриваємо алюзій між карикатурним, гротесковим «Сліпим убивцею» з планети Зікрон і тою гіркою історією, котру довелося засвідчити самій Айріс.  Етвуд пише блискуче, жорстоко, розуміючи, що ніхто не вартий прощення, але кожен заслуговує на милість. За цей роман вона отримала Букеровську премію.

Джерело:https://vogue.ua/article/culture/knigi/shcho-chitati-u-berezni-4-romani-na-vesnu.html

Книги-ювіляри 2018

Джерело:https://www.youtube.com/watch?v=AQtPfOODRTw

Тарас Шевченко, якого ми досі не знаємо

А якщо скинути з Шевченка кожух та велику шапку, у яких він здається дідом? Адже Тарас Григорович був дуже прогресивним чоловіком свого часу. І красенем, ба навіть, кажучи сучасною мовою, хіпстером, кажуть його дослідники. А як фліртував із дівчатами!

Тож спростовуємо стереотипи і знайомимось із новим для нас Шевченком напередодні його вшанування, пише газета Експрес.

У цьому нам допоможе Світлана Брижицька, кандидат історичних наук та заступник генерального директора Шевченківського національного заповідника.

Стильніший від Пушкіна

— Радянська ідеологія зробила з Тараса Шевченка старомодного селюка. А який він був насправді?

— Погляньмо принаймні на автопортрети Кобзаря. Не кожен чоловік може похвалитися такою приємною зовнішністю. Витончені риси обличчя, пишні вуса, довга борода, — сучасні хіпстери можуть тільки позаздрити його образу! У юнацькі ж роки своєю невинністю, що читалася на його обличчі, Шевченко теж приваблював дівчат. Не секрет, що він був надзвичайно вродливим хлопцем та мав свій неповторний шарм.

Він мав на зріст 1 метр 64 сантиметри, міцну статуру та приємні риси обличчя. Про це свідчать дані з формулярного списку солдата миколаївської армії. У документах можемо знайти такі слова: “Шевченко має хорошу поставу, волосся на голові та бровах темно-русе, очі темно-сірі, ніс звичайний. Усе в комплекті”.

— А як одягався Шевченко?

— Своєму виглядові Шевченко приділяв чималу увагу. У світських колах він завжди міг похвалитися прихильністю жінок. Поет стильно одягався і не шкодував грошей на вбрання, яке завжди відповідало останнім модним вимогам. Коли поет захотів одружитися з Ликерою Полусмак, то за власними ескізами навіть замовив пошиття фраку!

— А як же гроші? Одягатись стильно було недешевим задоволенням і тоді…

— Шевченко мав гроші. До порівняння, Пушкін на церемонію одруження не міг дозволити собі фрак. Шевченко ж не тільки навідувався до наймодніших магазинів Петербурга, а й вимагав, щоб вбрання шили саме за його начерками. Обходилося це недешево. Утім Шевченка, на той час модного художника, великі ціни не лякали. До нього за послугами зверталися одні з найбільших багатіїв культурної столиці Росії. Замовлень у було чимало. Подейкують, що Шевченка навіть величали “російським Рембрандтом”. На сьогодні поміж його робіт понад 1200 малюнків. Ледь не за кожен з них заплатили дуже щедро, інколи плата за портрет сягала сотні рублів. За ці гроші можна було жити місяць.

— Тоді звідки кожух, у якому всі його пам’ятають найбільше?

— Через суворий петербурзький клімат поет вимушений був носити грубий кожух та велику шапку. От російська пропаганда й перевернула образ поета і зробила його “дідуганом”. Шевченко ж розцінював свою масивну шапку як знак влади та старшинства. Через те він любив фотографуватися у такому образі. Дивно, що у нього немає портретів у вишиванці. Однак відомо, що Кобзар мав їх декілька і ніколи не минав нагоди одягнути.

Любив дітей, пісню і Бога

— Чи був Тарас Григорович віруючою людиною?

— У радянські часи твердили, що він був атеїстом. Однак поет виховувався за церковними канонами. Він був православної віри, хрещеним за християнською традицією. Шевченко з дитинства знав Псалтир, брав участь у церковних обрядах. Добре знав поет і Святе Письмо. Дуже багато уваги він приділяв саме Старому Заповіту. У його творах справді є богоборчі мотиви, однак слова “Бог” і “Україна” у Шевченковому доробку трапляється найчастіше. Сказати, що він був невіруючою людиною не можна. Але для Шевченка неприйнятною була сама інституція віри, тобто Церква.

— Чому?

— Там, на його думку, було дуже багато несправедливості, а люди до церкви йшли не для того, щоб пізнати Бога в собі. Шевченко писав: “Немає правди на землі, хіба що на небі”. У часи СРСР ці рядки переінакшили на “Немає Бога на землі, нема й на небі”. Тому припущення, що поет — атеїст, хибне. Шевченко — глибоко побожна людина, навіть у засланні настільною книгою його було Євангеліє. Він радше вів із Богом діалог, намагався дізнатися причину несправедливості, а не спростовував факт існування вищої сили.

— Яким пригадували Шевченка сучасники?

— Він мав гарний голос, знав багато пісень і ніколи не минав нагоди поспівати. Якщо ж читати його листування з родичами та друзями, то ледь не в кожному абзаці можна вловити нотки гумору й оптимізму. Чимало дослідників відзначають, що Шевченко дуже любив дітей. Малечі нічого не шкодував: ані грошей, ані любові. До нього дітвора дуже тепло ставилася. Особливо міцно товаришував із Дмитриком з родини Усакових, друзів поета. Хлопчик любив бавитися з Шевченком, називав його “дядьком з вусами”. Маючи зайву копійчину, поет завжди купував смаколики незнайомим йому дітлахам. Якось, перучи Шевченків одяг, служниця знайшла в кишені штанів банкноти. Шевченко сказав, що це — легкі гроші й треба їх витратити легко. Отож, накупувавши цілий віз солодощів, роздав сусідській дітворі.

А весілля таки було!

— Мабуть, Тарас Григорович і про своїх дітей мріяв?

— Наразі ніхто не заявив, що він потомок прямого Шевченкового нащадка. На мою ж думку, Шевченко просто не міг їх мати. У листуванні періоду заслання він пише про тяжкі недуги, які його атакують. Саме це могло спричинити неплідність Шевченка.

— Вважається, що поет ніколи не знав сімейного щастя, хоча не раз мав намір одружитись…

— Мушу вас перебити. Насправді завдяки найновішим дослідженням стало відомо, що Тарас Шевченко таки був одружений. За десять днів до своєї смерті він узяв заміж нікому не відому Анну Шарикову. Про це свідчить останнє дослідження Олега Вареника, петербуржця, родом з Черкащини. Чоловік знайшов документи про таємне весілля Шевченка, датовані 15 лютого 1861 року.

— Невже?

— Так, у 1860 році Шевченко в Петербурзі зустрів свого знайомого Івана Шарикова, колись дворецького, а на той час уже міщанина. Із собою він привіз свою названу дочку Анну, яку хотів видати заміж. Іван розповів Шевченкові, що мати дівчини померла при пологах, тому виховував Анну він. Поета ця історія розчулила, і він вирішив придивитися до Анни. Дівчина й справді захопила Шевченка!

Утім, побралися вони занадто пізно — невдовзі після весілля здоров’я Кобзаря підточила недуга. Дослідження також виявило, що свого останнього вірша під назвою “Чи не покинуть нам, небого…” Шевченко присвятив саме Анні. Мабуть, цю дівчину Шевченко дуже любив. У вірші він називає її “своєю убогою сусідонькою”, “дружиною святою”, “кралею”.

Бачимо, що перед смертю мрія поета про сімейне життя таки здійснилася, він пише: “Поставлю хаточку, садочок/ Кругом хатини насажу, /Прилинеш ти у холодочок, /Тебе, мов кралю, посажу”. Для Анни смерть чоловіка стала справжньою трагедією. Вона зберегла вірність Шевченкові, більше ніколи не вийшовши заміж.

— Дуже цікаво! А скільки ж разів жінки здобували серце генія?

— Першим юнацьким коханням Шевченка була Оксана Коваленко родом з кріпацької родини. У ній маленький Тарас шукав материнської любові: вона витирала йому сльози, завжди втішала добрим словом, пригортала та обіймала у важку хвилину. Здається, що надалі поет також шукав у жінках опіки та затишку, яких йому бракувало. Одна обраниця зміняла іншу, їх було доволі багато: полька Ядвіга Гусиковська, німкеня Амалія Клоберг, українка Надія Тарновська, донька князя Миколи Репніна письменниця Варвара Репніна, донька священика Феодосія Кошиць, актриса з Нижнього Новгорода Катерина Піунова, сватався до Харитини Довгополенко та Ликери Полусмак — і це ще не повний список обраниць Шевченка.

Утім ледь не кожне його кохання закінчувалося трагічно.

— Що ж було причиною?

— Або ж нерозділене кохання, або ж несприйняття Шевченка як зятя батьками дівчат. Серед дівчат були й такі, які не сприймали його як чоловіка, а тільки цінували в ньому талановитого поета.

Фатальною для Шевченка стала зустріч саме зі служницею родини поміщиків Макарових Ликерою Полусмак. За дівчиною, яка не розуміла його почуттів, він довго упадав. Купував їй багато подарунків, не шкодуючи грошей. Шевченко робив ескізи різного вбрання для Ликери, після чого віддавав для пошиття до французького магазину. Пара готувалася до весілля, однак Ликера повелася негідно й відмовилася від безкорисного кохання Шевченка. Після цього чоловік закрився і зневірився в жінках. Не раз друзі чули про них різкі слова від поета.

— Але й Тарас Григорович, мабуть, розбив не одне серце?

— Звісно. Адже він був дуже привабливим чоловіком, мав свій шарм. Тому й закоханих у нього жінок було досить багато. Цікаво, що поет умів привертати до себе увагу. До заслання він часто причаровував дівчат українською піснею. На балах починав розмовляти з панянками російською мовою, а потім переходив на українську й починав співати. Дівчатам подобалася така Шевченкова неординарність. І саме завдяки їй він закохував у себе багатьох! А ми й досі ще так мало про нього знаємо.

Джерело:https://amazing-ukraine.com/taras-shevchenko-iakoho-dosi-ne-znaiemo/

Присудження Шевченківської премії Еммі Андієвській

Комітет Шевченківської премії визначив лауреатів у різних галузях 2018 року. Письменниця, художниця Емма Андієвська отримає літературну премію. Вона написала 215 сонетів, видала понад 40 книг поезії, прози, три романи, намалювала понад 17 тисяч картин. А у галузі публіцистики комітет обрав лауреатом професора, автора бестселерів навколо історії України, директора Українського наукового інституту Гарвардського університету Сергія Плохія.

Шевченківський комітет обрав Емму Андієвську лауреатом за п’ять книг – «Міста-валети», «Бездзигарний час», «Шухлядні краєвиди», «Маратонський біг» і «Щодення: перископи». Але це лише невеличка частинка літературного світу письменниці.

«Емма Андієвська – одна із найцікавіших постатей, яку час зберіг для нас, аби продемонструвати, що людина не має права загубитися в чужому світі, коли вже судилося покинути свій. Пробування на чужині не позбавило художницю і письменницю того, що полюбилося в дитинстві – спільності з Україною. Коли читаєш її притчеподібні твори, усвідомлюєш, що мова – визначальна в людській особистості, що вся естетика оповіді – це умілість скористатися багатствами рідної мови. Естетизм Андієвської – від її мистецького хисту. Її манера оповідати вибудувана на бездоганному українському синтаксисі. Читаєш речення – як пісню співаєш, бо воно мелодійно перекочується на язиці – і ти просто насолоджуєшся від того, як усе припасовано, доцільно, довершено. Я люблю слухачам «Літосвіти» читати окремі абзаци із «Джалапіти», щоб продемонструвати початківцям, що таке мелодійність фрази і чим вона досягається. Безсумнівно, Емма Андієвська як мисткиня українська, що «замешкала» в інших культурних традиціях, зберегла український дух», – каже українська письменниця Оксана Думанська.

Бездоганна українська мова і збережений український дух. І це при тому, що вперше Емма Андієвська, яка народилася у 1931 році у тоді ще сталінському Донецьку (місто Сталіно), вперше почула українську мову, коли їй було 5 років. Українською з нею розмовляла мама.

«Я поклялась собі, якщо буду одна у світі українка, то змушу існувати Україну, залишусь українкою», – сказала Емма Андієвська у Львові. Її батьки між собою розмовляли російською, але вона самостійно вивчила українську і рідною мовою пише, хоч більшість життя живе за кордоном. З мамою Емма Андієвська емігрувала на Захід під час Другої світової війни. Жила у Німеччині, Франції, США. Нині проживає у Мюнхені. Емма Андієвська була багаторічним працівником Радіо Свобода, із 1959 до 1995 року.

Емма Андієвська творить власний світ, має свій мистецький упізнаваний сюрреалістичний стиль, тобто стиль Андієвської. Її відносять до представників модернізму в українській літературі другої половини ХХ століття. Хоча сама вона не раз говорила, що не поєднує себе з жодною мистецькою групою. Їй цікавий сучасний світ і молоді люди, а її творчість модерна, енергійна, філософська, містична, духовна.

Джерело:https://www.radiosvoboda.org/a/29032208.html

15 кращих українських книжок 2017 року

Любко Дереш. Спустошення

У новому романі культового автора - історія столичного 35-річного журналіста Федора Могили, який переживає кризу середнього віку, дружить зі Сталкером із Зони і досліджує стани зміненої реальності. Інтрига підігріта безліччю подібностей, спільних рис, публічних жестів київської літературної тусовки.

Глибокі філософські думки контрастують з сучасними "молодіжними" моделями існування. Безліч афоризмів, сентенцій, мудрих думок. "Цей Всесвіт виник по приколу, і він так само по приколу може зникнути", - чим не гасло в дусі Бодріяра, іронія постмодерну, рекламний слоган Ілона Маска.

Решта так само нагадує вибухову суміш з Бегбедера і Пелєвіна. І це лише верхній шар цього соціально-психологічного памфлету, обплетеного детективною інтригою аномальних зон із захованим машинами Бога, які виконують бажання, пригодами героя в альянсі з колишнім працівником радянських закритих лабораторій, професором Гуровим.

Сергій Жадан. Інтернат

Січень 2015 року. Донбас. Паша, вчитель однієї зі шкіл, спостерігає, як лінія фронту неухильно наближається до його дому. Стається так, що він змушений цю лінію перетнути. Щоби потім повернутись назад. І для цього йому щонайменше потрібно визначитись, на чиєму боці його дім.

Новий роман Жадана - насамперед про зімни в житті людей за часу, коли на Сході України почалась війна, і вже потім – про конкретного героя, вчителя Пашу. Утім, за словами письменника, "Інтернат – це одна з локацій роману. Але, разом із тим – це ще й метафора. Метафора світовідчуття, метафора загубленості, недолюбленості врешті-решт". 

Насправді ж світогляд героя – з генетичного досвіду радянського минулого, коли в житті кожної людини-гвинтика системи, наче в інтернаті, була велика родина, але не було батька з матір’ю. Роман отримав відзнаку "Найкраща книга" 24 Форуму Видавців у номінації "Сучасна українська проза" (2017).

Володимир Рафєєнко. Довгі часи

У першій частині частині цього роману розповідається історія героя, а в другій він сам про все розповідає у власних новелах, що, безперечно, відсилає до досвіду "Доктора Живаго" Пастернака. Загалом нова книжка донецького автора, який мешкає нині в Києві – про "умовне місто Z на сході України". З нього герой втік в столицю, оскільки надто тісним і жорстоким виявився "рускій мір", який окупував його рідні краї.

По суті, це хроніка подій, зав'язана на історії чергового бідаки-фотографа, який, не вірячи в долю, довго придивлявся до шабашу диких гастролерів на чолі з російськими "відпускниками". Аж поки страшна трагедія увірвалася в його особисте життя.

Кохання, смерть, втеча від долі, яку, як відомо, конем не об’їдеш. Тож, навіть виїхавши в столичні далі, як, власне, й автор роману, наш герой змушений повернутися. Гіркі подробиці злиденного побуту в рідному місті, яке тепер не "может спать спокойно", мішаються з реалізацією творчого завдання, яке він вирішив звично поставити перед собою, щоб не помічати повсюдну окупаційну "довготу днів".

Книга вийшла спочатку російською мовою, потім її переклали українською. 

Василь Шкляр. Троща

За сюжетом цього роману, нічого не віщувало тривоги, пов’язаної з переосмисленням минулого, коли головний герой, колишній вояк УПА, побачив на цвинтарі недавню могилу свого бойового товариша, який загинув у далеких 1950-х.

Розділи в романі чергуються, наче день і ніч – темні спогади про яскраві події повстанського життя чергуються з сучасними сценами. Поволі минуле заступає сьогоднішній день, адже тоді, в боях за вільну Україну, по болотах і лісах, було більше свободи, віри та надії, ніж зараз коли доводиться зітнутися зі зрадою.

Дружба і розбрат, кохання і ненависть, свобода й неволя – все в цьому романі від майстра жанру знайде своє висвітлення, пояснення і зрозуміння. Війна для головного героя минула, але боротьба не забулася. Так само, як події, що нині вже видаються підозрілими, тягнучи свою неминучу трагічну розв’язку.

Наталка Сняданко. Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма

Спроби "прожити" життя відомих особистостей історії літератури відомі давно. У даному випадку доля нащадка елітного австрійського роду, який вивчив українську, очолив загін Січових стрільців і став героєм визвольного руху під псевдонімом Василь Вишиваний, не завершується з його офіційною смертю 1947 року в Лук’янівській тюрмі.

У романі він повертається до радянського Львова, одружується, виховує дочку та онуку, пристосовується до нових обставин. У самому романі кілька "орнаментальних" ліній, в яких описується Львів – польський, український, радянський. Описується, щоб злитися в образ одного-єдиного міста з багатовіковою історією, яку творили зокрема герої та персонажі цього непересічного роману.

Юрій Винничук. Лютеція

Черговий постмодерний витвір відомого львівського містифікатора з елементами містики, детективу, еротики, гумору і смутку. З містики тут – таємнича героїня, яку розшукують, навіть не відаючи, чи вона існує, а чи це примха багатого графа, що приручив місцевого поета. На заваді цим пошукам стоїть секретна організація, члени якої носять імена карт.

А ще в паралельних світах триває Велика Битва, звістки про яку приносять ціною свого життя мужні Листарі, до яких належить і Лютеція. Сам автор-герой тим часом розповідає про власну письменницьку кухню, написання роману "в шухляду" в далеких 1980-х, а також про свою самотність.

Почувається самотнім також відомий львівський ловелас, той самий поет Іван Вагилевич, про якого пишеться "роман у романі" - про 1840 роки львівського життя. Автор зупиняється, як колись Данте, "на півдорозі", щоб озирнутися назад і довідатися, хто він насправді, прагнучи звести порахунки зі своїм молодечим бунтом проти навколишньої совєтської дійсності, розкопати щось більше про свою родину.

І все це на тлі нестримних любовних пригод не тільки автора, але й львівського Дон Жуана 1840-х років Івана Вагилевича.

Олександр Ірванець. Харків 1938

За основу свого роману, написаного в жанрі альтернативної історії, автор взяв справжню модель державного устрою, плановану в 1940-х роках, замінивши політиком Євгеном Коновальцем письменника Віктора Петрова (Домонтовича), який в реальності, за участі німецької влади, мав стати президентом України.

Так само у "1938" дія відбувається в Україні, якою вона могла би бути, якби УНР вистояла, і виникла б описана автором Українська Робітничо-Селянська Республіка (У.Р.С.Р.) зі столицею в Харкові, що 1938 року святкує двадцятиріччя незалежності.

За сюжетом, саме сюди з'їждаються на літературний карнавал поети, письменники, політичні діячі, націоналісти, шпигуни і террористи. Розмаїття героїв та персонажів нагадує вікторину, в якій треба відгадати уславлені персоналії, знайомі з історії української літератури. Роман писався два роки, а перед тим десять років визрівав.

Остап Дроздов. №2

На початку мова у цьому романі про те, як, "неможливо навчитися європейськості у країні відсталого совка", і варто, мовляв, валити з України, оскільки не гоже "розділяти нещасливе життя лише з міркувань солідарності".

Розповідаючи у своїх лекціях про крах Мрії, його герой не сіє розумне, добре і вічне, а радить своїм студентам їхати геть, оскільки після народження Україна виявилася не "нульовим" немовлятком, а старою бабцею з тисячолітнім родоводом.

"Мої стосунки з пам’яттю - це цілий трилер, - звіряється герой «№2". - Я завжди хотів грати на позиції плеймейкера у своєму житті. Я хотів бути тим, хто визначає тактику гри в нападі, спрямовує напрямок атаки, є добрим диспетчером і розпасовщиком. А мене моя країна постійно ставила на ворота і змушувала пропускати гол за голом. Подолання історії - ось чим я займався, щоразу виймаючи м’яч зі сітки".

Він працює викладачем, і на його факультатив залюбки ходить молодь, яку він нічому, окрім як "думати", не вчить, що дратує педагогічний совок закладу.

Його лекції – це історії кількох персонажів, що уособлюють різні генетичні групи – від гречкосіїв до свинопасів, а географія стосунків з історією розкинулася від рідного Львову, голодного Приазов’я початку ХХ століття аж до діаспорної Австралії.

Макс Кідрук. Не озирайся і мовчи

У черговому трилері від майстра жанру історія переплелася з містикою, і чим далі в минуле - від 90-х до 60-х - тим страшніша аномалія сучасних подій. Тобто жах, переляк та інші складові детективно-пригодницького сюжету.

Спочатку це може нагадати "Будинок дивних дітей", але автор звузив проблему - портал в інший світ знаходиться в ліфті, а героїв - школярів та їхніх батьків - не так вже й багато. Деякі безслідно зникають, дехто нагадує про себе нічними візитами, але майже всі вимагають жертви.

Крім соціальної лінії - шкільне пекло, батьківський пресінг, підліткові фобії - в романі захоплює альтернативна історія. Герої, які живуть в сучасному світі, на околиці Рівного, раз у раз поринають у минуле, яке в їх переказі має зловісний відтінок присутності інфернальних сил.

І не дивно, що повернутися звідти у наш світ прагне багато хто з потойбічного люду. І протистояти колишнім друзям, подругам і родичам, які потрапили в паралельну реальність, доводиться зовсім не "дивним", а звичайним дітям.

Марина Гримич. Падре Балтазар на прізвисько Тойво

Емігрантська тема у нашій літературі реалізована або в книжках про заробітчан та їхню тяжку долю, або про відверто "туристичні" сюжети сьогодення: ціни, маршрути, враження. Натомість у цьому романі розповідається історія давніх часів, коли все це було помножене на авантюрну складову самого життя – спершу на Дикому Заході, а потім у бразильських джунглях.

Саме туди наприкінці ХІХ століття тікає з Аляски наш герой, викрадач коней, колишній золотошукач родом з України, звідки в Америку "понаїхали" його предки. І саме тут, де мешкає ціла колонія галицьких переселенців, видає себе за пророка і месію, а вже його напарник що заснував цю саму колонію, всіляко допомагає йому в цій феєричній пригоді.

Нова Австрія в хащах Амазонки, з циганкуватим панотцем, босоногою паствою, що воліє церковних служб, як удома – це справжній вестерн, якби його написав Іван Котляревський, переказав Юрко Винничук, а екранізував Люк Бессон.

Олексій Жупанський. Благослови Тебе Боже! Чорний Генсек

Цей роман про шахтарський край – мабуть, найкраще чтиво з сучасного асортименту довоєнного, а також обов’язково воєнного періоду. Адже у ньому насамперед ідеться про початок будь-якої конфронтації, і містичний сюжет про інфернальний жах, що оповиває донбаські шахти – лише засіб для більш ширшої дискусії "на тему".

Столичний журналіст їде у справіку Дикий поле, де зусиллям сталінської деспотії свого часу збудовано місто-сад, що нині нагадує Зомбіленд. Виробка вугілля у ньому на висоті, але якою ціною? Загадковий персонаж на ім’я Нестор Нерон дає на гора продукцію, але ті, що спускаються з ним у забій, не повертаються.

Подальше розгортання сюжету в декораціях справжньої радянської готики, ще й за умов альтернативної історії змусить не раз здригнуться від передчуття… неминучого бестселера.

Катерино Калитко. Земля Загублених, або Маленькі страшні казки

За цю збірку оповідань, її авторка, відома поетка, отримала премію "Книга року ВВС-2017". Серед провідних мотивів - пізнання та усвідомлення себе як індивіда - в колі інших, різних, не таких. Збереження свого прихистку – назовні, всередині, в собі.

"Колись я сказала – сказав - батькам, що добре було би спуститися жити в долину – згадує героїня, яка змушена вдавати з себе хлопця, - і за цим послідував добрячий прочухан: ми жили в гордому місті і нізащо не згодилися б проміняти статус піднебесних воріт на якісь там два врожаї на рік".

Серед героїв – інвалід, писар, каштелян, які живуть за скрутних, воєнних, непростих часів, що на контрасті з мирною добою дозволяє виявити всі гострі кути співіснування. Говорячи про книгу-переможця в номінації "Книга року ВВС-2017", редактор Європейського департаменту Всесвітньої служби ВВС Артем Лісс зазначив: "Теми, яких торкається Катерина Калитко у своїй збірці, особливо актуальні зараз, коли світ здається дедалі більш роз'єднаним.

Вона підкреслює важливість зберігати просте вміння людського спілкування, досягати взаєморозуміння між людьми з різним життєвим досвідом, несхожою історією та цінностями".

Сергій Бут. Аляска

Головного героя цього роману жахів зловили в церкві, де він у водолазному костюмі ловив демонів. Здавалося, буденний випадок для психіатрії,але чому тоді пацієнт, який справді працює рятівником на пляжі, потрапив до відділення, що має лиху славу буцегарні?

Адже сюди приміщують того, хто наче вимандрував з анекдоту про хвалену радянську медицину, в яких всіх смертельно хворих збираються вилікувати, і лише абсолютно здорового, але "соціально збоченого" на радощах життя вважають безнадійним.

Так само на "Аляску", прихований відділок психлікарні, або дружини здають набридлих чоловіків, або діти – старих батьків, які займають жилплощу, або влада – опальних журналістів. Страшні будні каральної психіатрії радянського зразка, що мають, за сюжетом, смертельні випадки, минають тут, наче в тюрмі, а злочини, що кояться в лікарні, залишаються безкарними.

Утім, найжахливіше те, що головному герою,  який насправді ховається від привиду, і який пережив психологічну травму, доводиться зустрітися тут зі своїм духівником, єдиною надією, який так само залежить від  злочинної медицини. Тож викручуватися водолазові доведеться самотужки, бо його сусіди в палаті так само на поганому рахунку в лікарів, міліції, влади.

Олег Шинкаренко. Череп

Фантастичний "Череп" - це весела і страшна суміш про село і місто, російських зайд і вітчизняних хвойд, одночасно памфлет і фантасмагорія, а також безперечна пародія на Леся Подерв’янського. Звичний буддизм куркульської філософії тут поєднаний із не менш трафаретними пригодами "руського міра", що верхи на танку, розмальованому, як матрьошка, в’їздить у наше сьогодення.

Звісно, один геополітичний міф грузне в болоті другого, а разом виходить гарячий, просто таки палаючий ринковий виріб на злобу дня. "- Ти не чув, що там горить? – питається в романі Іван Череп в свого діда-гуру, такого собі Тисячолітнього Миколая з прози не лише Подерв’янського, але й Загребельного. - Та що там горить. Ясно, що там горить. Це всім давно відомо. У цьому нічого нового немає. Вже ж і не перший день горить, можна до того й звикнути, — відповів Панкрат, не відриваючи погляд від газети".

Від цієї "фантастики" так само важко відірватися, але ще важче не надірватися, зрозумівши, що й з журналістського сміху проза буває.

Галина Рис. Амстердам - Київ. І трохи святого Миколая

Інтрига у цьому романі проявилася навіть не тоді, коли переплутані в аеропорту валізи завдяки одному з героїв оповіді повернулися до власниці, а в той час, коли розпочалося справжнє чарівне дійство. Хоча й в рукописі, що виявився в одній з валіз, і який протягом оповіді читає молодик, історія Святого Миколая – далеко не святкова казка, а гірка сповідь часів гоніння на християн.

Адже саме так помер, відродившись, кумир українського різдвяного свята, роман про який пише героїня цієї книжки. Звичайно, герой і героїня роману – письменниця і її сором’язливий супутник – зустрінуться, і рукопис буде повернуто, а історія про легендарного персонажа набуде нових, не завжди чарівних, але таких людяних деталей.

"Уночі Антонії знову наснився Миколай. Однак не той сивий і бородатий єпископ, котрого вона бачила у труні. Ні, він снився їй таким, яким вона його пам’ятала: молодим, вродливим і доброзичливим. Він посміхався їй так тепло і так привітно, що здавалося, немов хотів сказати: "Життя - це скарб!".

https://espreso.tv/article/2017/12/21/10_kraschykh_ukrayinskykh_knyzhok_2017_roku