Васильчук В. Франція: тільки один місяць. Міста і люди, подорожні нотатки; К: Український пріоритет. 2018, - 72 с.
Зібралися в іншу країну? Як на наш час, то у цьому прагненні немає чогось надзвичайного. Купуй квиток і, як кажуть, щасливої дороги. Тим паче, що й безвізовий режим сприяє. Але є одна заковика. Той, хто зібрався у чужі краї, перед мандрівкою хоче якомога більше дізнатися про майбутнє місце перебування. Допоможуть блукання інтернетною мережею чи солідні довідники з академічним ухилом? Сумніваюся! Якісь сухуваті вони для сприймання, коли так прагнеться простоти.
І тут на допомогу можуть прийти книги письменників про ту чи іншу країну, написані на основі особистих вражень. Однією з таких є «Франція: тільки один місяць. Міста і люди» Віктора Васильчука з Коростеня, що на Житомирщині.
У передмові до книги автор розповідає про те, як вона народилася. І саме тут дізнаємося про те, як українське подружжя заприязнилося з родиною Дешармів з французького містечка Пуі су Шарльйо (давайте залишимо у спокої спонукальні моменти, бо вони належать до не вельми приємних: десятирічна донька письменника захворіла і допомогли французькі лікарі при сприянні уже згадуваної сім'ї). Впадає у вічі що літератор з перших абзаців своїх подорожніх нотаток розставляє акценти простості.
У розділі «Дивні історії про звичні речі» кількома реченнями описано появу популярного сиру камамбер. Цікаво (і без дидактичних нашарувань) пан Віктор розповідає про презентацію своєї книжки у школі французького містечка Бур-ле-Комт. Мені, газетяреві, з чималим стажем роботи, було цікаво, як живуть і працюють мої колеги з іншої держави. Й письмак, слава Богу, цілком вдовольнив мій інтерес, Як на мене, тут варто, мабуть, згадати ще й про таке: письменник – журналіст за фахом заснував і видає благодійну і вільну газету у рідному місті. Й це, зрозуміло, не могло не позначитися на невеликій оповідці «На обід – газета» про видання «Le pays» в Руані (коли перечитував цю частину книги, то не давали спокою два питання. По-перше, чи зверне увагу автор на те, що найбільше цікавить читачів. А саме: чи розповість про дії рядових співробітників газети у притаманній йому манері. І з задоволенням для себе відзначив, що автор зробив це. Й мимовільно пройнявся до нього ще більшою симпатією. По-друге: те, що літератор і журналіст розповідає не загальновідоме, а про досі незнане – вельми потрібною справою, але чи не виштовхне оце на манівці несприйняття. Бо автор, уникаючи повчальності, зумів знайти потрібну тональність розмови).
Можливо, несвідомо в попередніх абзацах уже було зачеплено питання стилю викладу. Але воно, напевно, не заграло б різнобарв'ям, якби не наголоси на окремих нюансиків, як і це пояснюють, роблячи акценти на мовленевих моментах. Розумію, звісно, що не всі однозначно сприймають такий підхід літературного критика. Та особливо не переймаюся песимізмом таких скептиків. Бо думка про будь-яку книгу без доторків до питань мовознавства у ній нагадує дуже голосний постріл з потужної гармати по сірих горобенятах мацюпусінького калібру. Адже книга з найцікавішими фактами не сколихне свідомості читача без мовних наголосів. Це, очевидно, добре розуміє Віктор Васильчук, пересипаючи сторінки книги мовними вдатностями.
Спробуємо поговорити про них конкретніше. Зокрема, зупинимося на питанні про пейзаж і його доцільність у подорожніх нотатках. Дехто, зрозуміло, скаже, що пейзаж – неодмінний атрибут жанру. Чесно кажучи, поділяю таку думку. Але з однією умовою. Написане повинно логічно вписуватися у контекст і не почуватися у ньому інородним тілом. Це – з одного боку. Але існує й другий бік так званої «словесної палиці». Не порятує й детальне описування, якщо у ньому немає авторової «живинки». Вона, безумовно, крокує у парі зі спостережливістю. Такі ж дерева, такі ж кущі, таке ж небо... І все ж чуже: рівна, мов стіл дорога, розкреслена акуратною розміткою, безліч довідкових щитів і... квітів обабіч доріг біля будинків на тротуарах! «Гарненька мініатюрна пташка ще довго мерехтіла своїми мікроскопічними крильцями над квітами. Певно, чиясь душа». Можна продовжити цитування, але висновок буде єдиним. Читачі прагнуть припасти до «пейзажного джерела», якщо можна так висловитися. Тому й трішечки злишся на автора, бо він не завжди дає можливість втамувати спрагу. І нічого не можеш вдіяти із собою, коли з'являється таке враження. Та відразу, образно мовлячи, «смикаєш себе за рукав». Текст можна наповнити різними описами, але автор дуже обережно ставиться до змалювання уздрітого, щоб із «ночов» книги не вихлюпнулася справдешність.. І як тут не провести паралель з попередньою книгою «Пробач мені, Цукерочко!», в якій точність пейзажної мінімалізації привабила до себе.
Чар пейзажності доповнила вдалість порівнянь. Наведемо окремі з них для підтвердження... «Маленький світло-зелений вогник, а світить наче справжній метелик» (з опису світлячка, побаченого обабіч дороги у «Зустрічі в Пуї су Шарльйо»).
«І хоча це було більш прозаїчно і менш екзотично, ніж на Гольфстрімі, той теплий липневий ранок мені немало радощів» (з опису риболовлі у «Рибальство – французьке, борщ – український»). «Більших очей, щасливіших посмішок я ніде не бачив, аніж у цій дивовижній дитячій країні» (з опису перебування малюків у Луна-парку в «Однорукі бандити», океан... і прощання»).
Є ще кілька моментів, які спонукають до розмислів. Нині, приміром, багато говоримо про необхідність більшого психологізму у художніх творах. Як на мене, то він не є зайвиною і у подорожніх нотатках з елементами публіцистичності у хорошому розумінні цього означення. Віктор Васильчук пішов ще далі, перемішавши отой психологізм з проявами ментальності. Не всім, очевидно, сподобається така суміш, але автор розповідає про реалії життя, ні на йоту не відступаючи від них. І мені здається, що саме у цьому й полягає логіка викладу.
Ще одне повернення до питання про публіцистичність. Але – в іншому ракурсі. Не буду приховувати, що неоднозначно сприймаю публіцистичні нотки в романах та повістях. З літературознавчої точки зору все ніби й нормально. Список творів, у яких органічно суміщаються художність і публіцистичність – чималий. І він постійно зростає. Та часто-густо це не викликає захоплення, бо хочеться упірнути у вир жанрової чистоти. Подорожні нотатки – інша справа. Публіцистика тут є необхідною. Але автор повинен пильно стежити за тим, аби не передозувати. Чи врахував це прозаїк? Гадаю, що так! Адже у книзі публіцистика, відіграючи помітну роль, усе ж не виходить на передній план, що так і має бути.
Особливість стилю, яка стосується усієї книги? Так! Та не лише про нього згадую, коли після прочитання думаю про книгу «Франція: тільки один місяць. Міста і люди». Олексій Усачов у своїй післямові до книги, безумовно має рацію, коли говорить, що видання не є схожим на рекламу. З погляду традиційності усе виглядає саме так. Враховуючи негативне ставлення значної кількості громадян до піару, котрий є дуже далеким від істини. І все ж насмілюся назвати видання путівником. Путівником у хорошому розумінні цього слова. Путівником у пізнання простоти чужини, до якої горнеться душа.
Ігор ФАРИНА, член НСПУ,
лауреат Всеукраїнської премії імені братів Лепких.
Президент України Петро Порошенко підписав указ про присудження цьогорічної премії «Українська книжка року». У номінації «За видатні досягнення у галузі художньої літератури» премію присуджено книзі Миколи Жулинського «Моя Друга світова: роман-хроніка в голосах» (2016). Як повідомляється: «Ця книга – переплетення дитячих вражень, історичних фактів і людських трагедій у вирі Волинської трагедії. Автор веде читача від голосів живих свідків про трагічні й героїчні події до відроджених із небуття авторською уявою спогадів односельчан, від історії волинського села Новосілки до масштабних подій світового значення».
