понеділок, 12 січня 2015 р.

“В тридцять смерті в очі подивлюсь”: Шість віршів Симоненка, що пішов з життя у 28 років

*
8 січня 2015 виповнилося 80 років з дня народження відомого українського поета і журналіста Василя Симоненка.

Поет прожив всього 28 років, померши в 1963 від онкологічного захворювання нирок, ускладненого міліцейськими побоями.

Симоненко народився 8 січня в селі Біївці Полтавської області. За життя було видано лише одну збірку його поезії – Тиша і грім – і казку Цар Плаксій и Лоскотон. Друга збірка віршів, Земне тяжіння, вийшла вже після смерті поета у 1964. Його твори видавалися і перевидавалися до 1968 року, після цього більше ніж на десятиліття творчість Симоненка прибрали з друку.
Тоді радянська критика намагалася паралізувати вплив його самвидавної поезії повним замовчуванням її, в той же час виставляючи вірші померлого поета як бездоганно “партійні”. Однак після критики визнали творчість поета непартійним. Тим не менше, серед дисидентів і кола самвидаву Симоненка високо оцінили, особливо підкреслюючи громадянську мужність поета.

Василь Симоненко був посмертно удостоєний Національної премії ім. Т.Шевченка в 1995 році.
Новое Время пропонує читачам добірку з найбільш відомих віршів Симоненка.

Найбільш відомий з них – Лебеді материнства
Мріють  крилами  з  туману  лебеді  рожеві,  
Сиплють  ночі  у  лимани  зорі  сургучеві.  
Заглядає  в  шибку  казка  сивими  очима,  
Материнська  добра  ласка  в  неї  за  плечима.  
Ой  біжи,  біжи,  досадо,  не  вертай  до  хати,  
Не  пущу  тебе  колиску  синову  гойдати.  
Припливайте  до  колиски,  лебеді,  як  мрії,  
Опустіться,  тихі  зорі,  синові  під  вії.  
Темряву  тривожили  криками  півні,  
Танцювали  лебеді  в  хаті  на  стіні,  
Лопотіли  крилати  і  рожевим  пір’ям,  
Лоскотали  марево  золотим  сузір’ям.  
Виростеш  ти,  сину,  вирушиш  в  дорогу,  
Виростуть  з  тобою  приспані  тривоги.  
У  хмельні  смеркання  мавки  чорноброві  
Ждатимуть  твоєї  ніжності  й  любові.  
Будуть  тебе  кликать  у  сади  зелені  
Хлопців  чорночубих  диво-наречені.  
Можеш  вибирати  друзів  і  дружину,  
Вибрати  не  можна  тільки  Батьківщину.  
Можна  вибрать  друга  і  по  духу  брата,  
Та  не  можна  рідну  матір  вибирати.  
За  тобою  завше  будуть  мандрувати  
Очі  материнські  і  білява  хата.  
І  якщо  впадеш  ти  на  чужому  полі,  
Прийдуть  з  України  верби  і  тополі.  
Стануть  над  тобою,  листям  затріпочуть,  
Тугою  прощання  душу  залоскочуть.  
Можна  все  на  світі  вибирати,  сину,  
Вибрати  не  можна  тільки  Батьківщину. 

Пророцтво 17-го року
Гранітні обеліски, як медузи,
Повзли, повзли і вибилися з сил —
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.
Мільярди вір зариті у чорнозем,
Мільярди щасть розвіяні у прах.
Душа горить. Палає лютий розум.
І ненависть регоче на вітрах.
Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили,
То небо, від прокльонів посіріле,
Напевно б, репнуло від сорому й хули.
Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!
Життя не наліза на ваш копил.
Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій
Уже немає місця для могил!
Уже народ — одна суцільна рана,
Уже від крові хижіє земля,
І кожного катюгу і тирана
Уже чекає зсукана петля.
Розтерзані, зацьковані, убиті
Підводяться і йдуть чинити суд,
І їх прокльони, злі й несамовиті,
Впадуть на душі плісняві і ситі,
І загойдають дерева на вітті
Апостолів злочинства і облуд!