Літературні таланти міста































Фадєєв Ігор Миколайович



Народився 5.05.1946 року в Київській області, Таращанський район, с.Ківшове, в сім’ї священника. До 10 років жив в селі, а потім в Києві.Закінчив Київське медичне училище, за спеціальністю-фельдшер. Далі навчання в Київському університеті ім.Шевченка на філологічному факультеті. Працював викладачем в російської мови та літератури в Києві, та у Володимирці. З 1984 в Кузнецовському  ПТУ, а з 1985—на РАЕС. Співпрацює у Рівному з спілкою “Общество любителей русской словесности”. Видав три збірки. Проявляючи велику зацікавленість до духовних здобутків цивілізацій Сходу та античного світу, автор переносить нас у різні епохи, де ми стаємо свідками подій, що вплинули на подальшу долю людства


Майдан свободи
Ти встав з колін сьогодні, мій народе 
Зоря надії розбудила нас.
Терпець урвався, і святу свободу,
 Здобудеш ти в цей доленосний час.
Розправив крила гордо на Майдані, 
Парламентарії тобі тримають звіт. 
Скидай скоріш іржавії кайдани,
З тобою солідарний цілий світ.

І не здамося ми тепер нізащо,
Не схилимо покірно голови.
Своє життя ми змінимо на краще, 
Великий Боже, нас благослови!
29.11.2004р.


Голгофа
Ми на Майдані здобували владу
В наповнені вогнем холодні дні.
Та все нема ні миру, ані ладу,
І винні в цьому тільки ми одні.
Де мудрість наша, земляки і браття? 
Навіщо віримо облуді та брехні?
Чому втопили силу і завзяття,
В слизькому і смердючому багні?
Бредемо на заклання до Голгофи,
Де кат гвіздками й молотом трясе.
 Країна вже на грані катастрофи,
Та кожен з нас покірно хрест несе.

Як мученики, терпимо страждання...
Куди ж поділась мужність слів і дій?
Хто поховав одвічні сподівання
Уламками розтоптаних надій?
І наступає скрізь ворожа сила,
Щоб нам на плечі новий ліг тягар.
Країну нашу щільно оточила
 Загусла темінь чорних, низьких хмар.

Невже так і залишимось рабами 
І прапор наш похилить буревій? 
Невже нема героїв поруч з нами,
Щоб за собою повели на бій?
В тяжкі часи ворожої навали
 Жона пліч-о-пліч з воїном встає.
І славні наші предки добре знали,
Що жінка мужу снаги додає.

Ніколи з нею не впаде знамено
І не знайде поживи хижий крук.
Загояться посічені рамена
Від дотику її цілющих рук.
І в серці ще живе палка надія,
Що зборемо гуртом ворожу рать.
Над нашим краєм променем жевріє
Крізь темні хмари Божа Благодать.
Червень 2009р.







Митлош Михайло Іванович

 Народився в м. Кузнецовськ  25.09.1994 р. Закінчив 9 класів Кузнецовської ЗОШ №2 , після чого поступив у Рокитнівське медичне училище де здобув спеціальність фельдшера . А так на досузі любить писать вірші та писать картини.



На нитці

Повіяв вітер смутний день
Затягло хмарами радісний день
І всі стежки водою залило
От і останній осінній день

Полетіли за обрій останні ключі
Завмерли живі кам’яні хрести
Моїй стежці немає кінця
І несподівано обірвалася вона

Почалися смутні дні та ночі
Та думаю , що цьому не буде
Ні початку ні кінця
Що мені не буде вино світла в кінці дня.

Фіалки
За вікном зима така
Холодна та сира
На термометрі мінус тридцять
А у мене на вікні

         Зацвіли фіалки ніжні
Набухають бутони і
Листя тягнеться в вікно
На те яскраве сонце , яке так не гріє

Я хочу все для них
Дати , щоб їм було тепло ,
Щоб їх не чим не задовільняти
Я все роблю для них одних!

Бо то все , що залишилося
Від тебе, на пам'ять мені
Які ти подарила
Весною такою теплою , як ти !

Самотній скрипаль
Море , хвилі , сонце хмуре
На скалі грає
Самотній пристаркуватий скрипаль
І під його скрипки лунає

Самотня мелодія його душі
Вона так гармонійно
Зливається з тугою
Його самотньої душі

Бо він покохав колись
Одну прекрасну хвилю
Яку по цей день
Ніяк не може підкоритиь .


Гребень Сергій Іванович
 Народився 1 грудня 1994 року в місті Кузнецовську. Навчався в ЗОШ №2. Здобув професію електрика в СПТУ – 12. Наразі навчається на заочній формі в ТНТУ ім. Пулюя.
Ніде не задіяний. Веду усамітнений спосіб життя. Емоції і переживання інколи виливаю на папір.
        
***
Иногда я слышу слухи
В движения и в такт
Все мысли наугад
И время выворачивает тело
Безудержно зудя
От праздника веселья
От жизни торжества
От прочей чепухи -
Человеческой любви

***
мерцание звезд
в глазницах
марш чугунных
носков
парад потертых
ботинок
увенчанные на шеях
цепочки
дыры в обвисших
мочках
броненосная похоть
счастья
утрамбованный слой
чувств





***
Я знаю, дважды мы не ждем "однажды".
Я знаю, мир разделен на куски.
И как окрашиваются желтым
пальцы руки от табачного дыма.

Я знаю, что в окне напротив
не гаснет свет полпервого ночи.
Я знаю, мечтами не живут
их режут на куски и бросают в суп.
И как бесполезен диалог двух знакомых
от разного содержания алкоголя в крови.

Я знаю, сколько мне лет
и сколько ждет впереди бед.
Я знаю, привкус излишеств
лежащих на том столе.
И как беспричинно сморщивание лиц
от случайных прохожих идущих вдоль улиц.









                                                  Василь Іванович Кушнір

Народився в 1942 р. в Польщі. Українець. В Україні проживає з 1945 року. Закінчив Дубнівське медичне училище та Український інститут інженерів водного господарства у Рівному, здобувши професії фельдшера та інженера-будівельника. Працював у науково-дослідних та проектно-конструкторських інститутах Києва, постійно перебуваючи на будівництві Кузнецовська.
З 2004 року на пенсії . Мешкає в Кузнецовську. У вільні години займається живописом  та віршуванням. Бере активну участь у будівництві Свято-Покровського храму.










АНАТОЛІЙ АНТИКУЗ
 Народився в1947 році  в с. Андріївка Донецької області. Вірші почав писати на 50-му році життя.  Займається графікою і скульптурою.

О ПОЭЗИИ
Высокая Поэзия, в моем понимании – это венц літературного творчества,некий идеал сравнимый с камнем-самоцветом, где каждая грань тщательно отшлифована и осмысленна, блистает великолепием и прекрасна сама по себе, но подчинена целому, от чего целое многократно выигрывает, поражая нас своей удивительной красотой.                                                                    Анатолий  Антикуз   

СНЫ МОЛОДОГО ДЕДУШКИ
 Когда луна, как будто ненароком,
На целый мир прольет свою печаль,
Моя любовь из юности далекой
Войдет в мой сон, как будто невзначай……

Я вижу в снах живые акварели,
Черты её, размытые слегка,
Казалось мне, что с фрески Рафаэля
Сошла она, шагнув через века.

Моя любовь весь мир собой затмила,
увидел раз и кругом голова …
Я так ждала, прости меня мой милый!
Я так люблю!  ­- звучат ее слова.

Ну кто ж ее теперь уже осудит
За эту запоздалую любовь?
Передо мной пленительные груди
Колышут дым вуали голубой…

Перед такой не в силах устоять я.
Из юных грез пришла моя Диана,
И я тону, тону в ее объятьях,
Как альбатрос в пучине океана.

Меж тем уж ночь мосты свои разводит,
Пришла и к нам минута расставанья,
И от меня любовь моя уходит,
Не оглянувшись даже на прощанье.

Какая боль! – В комок я сжался в страхе.
Вернись любовь!- я вслед ей прокричал.
Быть может жизнь моя уже на плахе
И взмыл топор в руках у палача!

Но мне в ответ  один лишь ветер свищет:
«Забудь ее – она давно с другим»-
В моей душе сплошное пепелище,
Сгорело все, остался только дым…

О, боже мой, за что мне эти муки!?
Не в первый раз на том себя ловлю,
Что у меня теперь уже есть внуки
И есть жена, которую люблю.

Где сон где явь не разберусь я в трансе,
В кромешный ад вся жизнь моя летит…
Мне никогда такие реверансы
Моя жена, конечно не простит.

Пора платить за  все амуры эти,
Хоть провались сквозь землю от стыда!
А дети, дети, что мне скажут дети?!
Наверно отвернутся навсегда.

Ах, эти сны  да будь они неладны!
Гоню их прочь, навек меня покиньте!
Но не спастись и с нитью  Ариадны
Моей душе в любовном лабиринте.

Уже рассвет, конец моим мученьям,
Колоколов чуть слышен перезвон…
И я вздохнул с огромным облегченьем. 
Как хорошо, что это был лишь сон!

Двум женщинам:
Так пусть же дни  под солнышком в судьбе их
По воле волн помедленней плывут…
Им не узнать, что я люблю обеих-
 Одну во сне, другую наяву.




ВСПОМИНАЯ УЧИТЕЛЯ
Рыдайте в трубы, не молчите,
Все музы Греции и Рима!
Ушел из жизни мой учитель,
Единственный, неповторимый.

С горящим сердцем Прометея
Он не последний и не первый,
Кто души юные лелеял,
Как океан лелеет перлы.

С ним, увлечённые мечтою,   
Ни бед, ни горестей не зная,
Мы жили дружною семьею
В стенах студенческого рая.

Струну гитарную настроив,
Мы плыли с гавани Веселья
В страну мифических героев
Под парусами Одиссея.

Мы по Венеции гуляли,
Сражались в Трое обречённой
И до беспамятства влюблялись
В своих отчаянных девчонок.

Туманом розовых идиллий
Пьяня фантазии и чувства
Мы окрыленные бродили
В садах античного искусства.

Где на плечах несут Атланты
Закаты с бронзовым отливом,
Где наши хрупкие таланты
Лепил Учитель терпеливо.

Там было все – мечты, вокзалы  
 и звонкий смех друзей беспечных,
И нам на радостях казалось,
Что наша юность бесконечна.

А годы шли привычным маршем,
Календари сменяли даты,
И мы уже намного старше,
Чем наш Учитель был когда-то.

Уже и мы встречаем осень,
Но в сердце пламенное лето,
Дробя лучи на иглах сосен,
Рифмует новые сонеты.

Переплелись мои дороги,
Минуя Вас,  уж Вы простите!
Непогрешимы только боги,
А мы лишь смертные, учитель! 

Нас время тоже не щадило,
Громы и молнии метало,
И с нами жизнь распорядилась
Совсем не так как нам мечталось.

Но у мечты большие крылья,
Она как птица в небе ясном,
И пусть мечта не стала былью,
Но все равно она прекрасна.

Мы полетим за ней, я знаю.
Где нашей юности обитель,
Взгрустнем, о друге вспоминая
С высоким именем Учитель!




МЕЧТЫ
Лети, Пегас, мой верный конь,
Над миром суетным и тленным.
Давай прокатим с ветерком
На самый краешек Вселенной!

В мечте так много красоты…
Мечтал и я без передышки,
Но разве может без мечты
Прожить хотя б один мальчишка?

Мечтал я с раннего утра,
Мечтал до умопомраченья
О Светке с нашего двора
В прозрачном платьице вечернем.

У Светки синие глаза…
Я никогда не видел краше.
Была в них моря бирюза
И первый знак разлуки нашей

А мне и грустно и легко
 Парить в сияющем просторе
Над морем белых облаков
В стране загадочных историй.

В благословенной тишине
Мне перезвон далекий слышен.
С самим Икаром наравне
Летел все выше я и выше…

Скользя крылом по небесам,
Чертил смертельную фигуру.
И как Матросов Александр
Однажды лег на амбразуру…

С мечтою в бой такой девиз,
Девиз героев и повстанцев.
Я был одним конечно из 
Трехсот несломленных спартанцев.

На экстремальных виражах
С мечтой моей, что ветер вольный
Я шел по лезвию ножа
И сквозь шторма в любые волны.

Мне снились мачты кораблей
И Млечный Путь над парусами,
Я плыл за тридевять морей
За неземными чудесами.

Вперед мой парусник летит
За горизонт бескрайне-синий,
Туда где Сфинкс у пирамид
Несет дозор среди пустыни.

Там в ореоле красоты
Жила царица  Нефертити. 
Как много крыльев у мечты!
Как много сказочных открытий!

А в тридцать три моя мечта
Явилась ангелом крылатым,
Я был ровесником Христа,
Да только не был я распятым.

Все промелькнуло как в кино,
Но кадры эти не забылись,
Хоть у мечтателя давно
Уже виски засеребрились.

Уже зима недалека,
Роняет клен свои одежды …
А мой журавлик в облаках
Мне дарит перышки надежды.
.

Я Б ЗЕМНОЙ НЕ ПОКИНУЛ РАЙ…
Я б земной не покинул рай,
Мне он мил для души и тела,
Только,  знаю, придет пора
Собираться в иные пределы.

Скину бремя житейских пут,
Отдохну в тишине под вишнею,
Чтоб отправиться в долгий путь,
Уповая на милость Всевышнего…

Не видать мне ни райских врат,
 ни святых что в церквях  разглядывал,
но надеюсь я тысячу крат
избежать и чертогов адовых.

Присмирел, как морской прибой,
Мой кораблик у тихой пристани,
С юных лет я изведал любовь
И в вине находил я истину.

Я на ветер бросал слова,
Повинуясь душе убогой,
Слишком мало другим отдавал,
Слишком много просил у Бога.

Но за тех, кто со мною шел,
С кем сроднился я в жизни этой,
Помолюсь, чтобы черный шелк
Не спешил омрачить их лета.

Пусть мой добрый и верный стих
Будет в доме их другом частым,
Пусть в судьбе озаряет их
То, что все называют счастьем.

Под оркестр на исходе дня
Проплыву над толпой степенно,
Трубачи протрубят для меня
Потрясающий марш Шопена.

Породнится мой дом с тоской,
Загрустят воробьи на крыше,
Будут трубы звучать высоко,
Только я их уже не услышу…

Но течет моих дней река,
Синий май мне сиренью машет,
Пусть Шопен подождет пока
Со своим невеселым маршем

 СВЕТЛОЕ ХРИСТОВО ВОСКРЕСЕНИЕ
Ещё не выплаканы слёзы
И крестовина помнит муки,
Христа раскинутые руки
И раны алые как розы…

Ещё лежит могильный камень,
Покоя вечного примета,
Но тьма бессильна против Света,
Уже пробился жизни пламень!

Проснулся Мученик-Спаситель
В темнице злобного тирана!
Но зорко сторожит охрана
Его угрюмую обитель.

Подобный молнии Урана,
Явился Ангел-Вызволитель
И пала замертво охрана,
Разверзлась мрачная обитель.

Восстал из мертвых в час рассвета
Пророк Добра и Гений Света!
Так будь же славен этот час!
Христос воскрес! Бессмертен Спас!

Как черный дым, развеялись печали
В голубизне Божественных небес…
И музыкой звучит в лазурной дали-
Христос воскрес! Христос воскрес!
Христос воистину воскрес!






НАДІЯ МІТРЯХІНА





           Березень.

Березень заходить в кожну хату,
Зичить всім жінкам добра й тепла
І бажає долю не щербату,
Як у засіку добірного зерна.
         Хай на полі збіжжя колоситься,
         Забуяє нива золота
         Та запахне травами і листям,
         Як у полі розквітуть жита.
Хай щасливим закує зозуля,
На річках освятиться вода,
Пару знайде дівчина-моргуля
Й обмине нас лютая біда.

         В е с н а .

В далекій високості
Тепліше сонце гріє,
На синім горизонті
Проміння чисте сіє.

Вітаю товариство
З весняним передзвоном.
Тут квітів так багато
На клумбі під балконом!

Розкинулося поле
Від краю і до краю,
А далі око бачить
Зелену смужку гаю.

Пташки вже повертали
Із вирію додому,
Їх радо зустрічали
Веселі гуки грому.

Осінь.

Вже осінь жовту хустку напинає
І в очі дивиться земні,
Та щедро урожаєм пригощає
Дітей, що в сні згадалися мені.

Вже осінь кинула багряний цвіт
В ліси, діброви та луги,
А біле павутиння не летить,
Суворими стоять лише дуби.

Вже осінь прохолоду посилає,
Вода холодною стає в річках,
І косим краєм ока заглядає
В луги, де зібрана трава в стіжках.



МІТРЯХІН ІГОР ЯКОВИЧ 
(Георгій Москаль)


Власне, мої твори, каже автор, можуть вважатися віршами лише умовно, скоріше це римовані роздуми. Метафорична форма, яку сьогодні тільки і цінують у поезії, дуже часто переходить у химерне жонглювання зовні красивими, у незвичних поєднаннях, словами, які, проте, не є властивими для звичайного, які задає нам життя, точніше на головне з них: чому ми так погано і важко живемо? 


    Не мовчу!            
По роках, як річка у пісках,
То бурхливо, то повільно плину.
Знаю, що закриються уста,
Знаю – несподівано загину.

Та невже на марне пропадуть
Всі думки, що у душі злеліяв,
І в безмовну темряву підуть
Сподівання, марення і мрії?

Може й так, але надія є,
Світлий промінь, що з безодні світить.
Все, що справжнє, істинно моє,
Я залишу, як зелені віти.

Паростки моїх сумних рядків,
Що із кореня душі збуяли,
Як кора у дерева гіркі,
Проростуть, їх не заглушать трави!

І в душі чиїйсь, як у землі,
Деревом з розкішними гілками
Виростуть рядки мої малі,
Принесуть плоди добра і шани.

Тож пишу, либонь, не для себе,
І не раз мені ще бути битим,
Та піднявши погляд до небес,
Не мовчу, бо дух мій хоче жити! 

                   Кредо.
Не шукаю для себе вигоди,
Похвала не потрібна мені,
Бо не маю ні статі ні вроди,
Лиш люблю і співаю пісні …
      Ті пісні, предковічно-журливі,
      Де із радістю туга злилась,
      Грім весінній, осіннії зливи,
      Гомін дум трудового села …
Не люблю викрутасів словесних,
Прославлянь лицемірних і од,
Сподіваюсь, що вповні воскресне
Мова та, що говорить народ.
      Не знаходжу в карєрі утіхи –
      То не є життя людського суть,
      Поважаю людей, що без пихи
      Трудовою дорогою йдуть.
Хай пани із підпанками згинуть,
Не поможуть їм гроші і блат,
Людські душі до правди полинуть,
Бо немає дороги назад!

               *       *        *

Кажуть, що поезії немає
У житті, що сіре і жорстке …
Я ж вважаю: є її до краю
І радію, що життя таке!
      Просто люди в хащах заблукали
      І впряглись у клопотів ярмо,
      Бо ж усе добра і грошей мало,
      Ще й гризуться за оте «кермо».
Скільки ж бо отій людині треба?
Скибку хліба, крихітку тепла …
Та щоб погляд міг дістать до неба,
І стежинку, щоб додому йшла.
      Вранці, мов косар, змахни косою
      І вдихни повітря, мов вино …
      Вся природа сповнена красою,
      А краса й поезія – одно!
То ж полиньте думкою до неба,
Киньте погляд на блакитну даль
І залиште, що душі не треба –
Хай стече, як мутная вода.
      Менше слухать людські пересуди –
      В них добра й краси притьмом нема.
      Якщо будеш жить, як «кажуть люди».
      Не життя це буде, а тюрма






          Раїса Максимівна Іванова




              Народилась в 1949 році в селищі Онори на острові Сахалін. З 1988 року живе і працювала в місті Кузнецовську. Вірші почала писати ще в школі.  Кращі вірші ввійшли в альманах «Енергія сердець», «Зорі над Стиром», «Побачення з Поліссям», «Барви надстир’я» та в місцевих газетах. Різностороння обдарована особистість.
   З 2003року входить в літературне об’єднання “Лотос» , в даний час є  головою об’єднання.
  

Как мислей накопиш
 Изрядный багаж,
 Их носишь и носишь
 Кому их продашь?

В них влезла, как в кожу,
 Облегши в слова,
 Когда-то, быть может,
 Была не права.

 Но время приспело,
 И мысли мои
 Уже устарели,
 Не стали свежи,
 И в новую шкуру
 Раздумий и слов
 Я влезть собираюсь,
 Чтоб жить там без снов,
 В день призрачно-белый
 Я сброшу ее,
 Какое мне дело
 К тому, что прошло?


КРАСОТУ ПОРОЖДАЕТ СТРАДАНЬЕ

Красотой мы живем в ожиданьи,
С теплой верой , надеждой в груди,
Переносим любые страданья,
Все преграды хотим обойти.

И в чем больше страданья венчают
Наших умных головушек спесь,
Тем блаженнее нервы крепчают,
Тем дороже становится честь.

Как Венера из вод мирозданья
Дарит людям земную любовь,
Так душа, претерпев все страданья,
Красотой наполняется вновь!


               ДРУГУ

Пойми, мой друг, что к сожаленью,
Изменчив мир, а мы с тобой
Века эпохи Возрожденья
Мечтаем возвратить порой.

Что было раньше? Ум и совесть,
Порыв, сердечность, доброта,
Все сметено, осталась подлость,
И грош не стоит простота.

Коль хочешь жить – умей вертеться,-
Вот лозунг наших грешных дней,
Не жди плеча, чтоб опереться,
Сам будь опорой для людей!


     ******

Тихо, тихо снег кружится,
Мягко на землю ложится,
Вьет легонько ветерок
Снежных бабочек клубок.

И душевное томленье
Исчезает, озаренье
Вместе с ветром в душу льет,
Там прохладу создает.

Так спокойно, не тревожно,
Будто все тебе возможно,
Есть друзья, но нет врагов,
И в помине нет долгов.

Будто не было мучений,
Ни страданий, ни волнений,
Только ясность, только блажь,
Только совестный багаж.

Будто белые мохринки
Вьются по ветру снежинки:
Мы , как жизни канитель,
То мы- пух, а то – метель.







Катерина Росошик
Народилася 06 січня 1948 року в с. Собіщиці на Рівненщині. Здобувши фах акушера працювала в с.В.Цепцевичі, а з 1976 року працювала в пологовому відділенні Кузнецовська. Зараз на заслуженому відпочинку. Вірші пише давно. Перші публікації побачили світ на шпальтах міської газети "Експрес-діалог" та збірці творчого громадського об’єднання «Мистецтво».

Казка про город
Ранесенько сонечко грає
В росі оченята вмиває.
Ось сонях на схід повернувся,
До сонечка мило всміхнувся.
Плетуть огірки черевички,
Немов постоли невеличкі.
Квасоля сусідів дивує
Уміло по тичці танцює.
Закохано глянув горох:
- Давай потанцюємо в двох!
Тут динька уздріла й сказала:
- Квасоля горох обіймала,
- Чому зобижаєш квасолю?
Втрутилася мудрая соя.
- Ти хочеш нас всіх посварити!
Чи ж будемо вільно ми жити?
Вже досить сусідів сплітати,
В чужі грядочки заглядати!
Змішала моркву з буряком.
Сплела цибулю з часником,
Поглянь-но до себе на грядку,
Чи в тебе господа в порядку?
Та тітонька динька кричала,
Родину й себе вихваляла:
- Наш рід гарбузовий шанують,
У гості всі просять, частують.
Нас знають далеко в окрузі,
Ми ходимо в гості, як друзі.
Всі бачать, які ми красиві.
Мов сонечко ясне вродливі,
А ви дикуваті й пузаті
Сховались в стручках мов у хаті.
Мирити взялася суниця,
Мала чепурна чарівниця:
- В городі нам всім разом жити
- Давайте почнемо дружити!
- В нас діти цікавий город
Тут безліч веселих пригод.


Промінці – непосиди пустунці.
Послало сонце промінці
Летіти скрізь в усі кінці.
Щоб землю нашу освітити,
Теплом своїм її зігріти.
Біжіть ріднесенькі синочки
Де жито спіє, у садочки…
Вони й майнули чередою
Поміж дубами і сосною.
Забігли вмитися на річку,
Зігріли діткам в ній водичку.
Весело грались по травиці,
У лісі сіли на чорниці.
Одні лежали в пелюстках
Стрибали інші по квітках
В болоті стріли журавлинку,
Маленьку ягідку – кислинку.
В моху всі личка поховали
Цілком таємно розмовляли.
Ось вже малюють для ожинки
Чорненькі очі - ягодинки.
Усіх промінчики чарують
Немов художники малюють.
Калині тій, що біля ганку
Вдягли сорочку вишиванку.
Дали намистечко корали,
У коси стрічки заплітали
Чарівна й пишна, у віночку
Немов до шлюбу вбрали дочку.
На поле вийшли промінці,
Брати маленькі пустунці.
На грядці гріли кавунів,
А вже спішать до гарбузів.
На сонях впали, роздивлялись,
Раділи щиро, милувались.
Віночок жовтий ,як у неньки,
Така й голівонька кругленька.
До себе горне,мов матуся,
А чи не наша це бабуся
На захід сонце повернуло
До себе діточок гукнуло.
Додому бігли промінці
Помили ніжки молодці.
Листочки їхні колисонька
Лягли на них, як у долоньку.
Легенько вітрик повіває
Колише й пісеньку співає.

Прокинулись грибочки
Вмився ліс, прокинулись грибочки
Його рідні доні і синочки.
На порозі масля всіх вітає,
Зеленичка у схованку грає.
Хоче очком одним підглядати,
Як йдуть дітки грибочки збирати.
ЇЇ мама і тато й сестриці,
Поховались під ковдру із глиці.
А в траві де вільха із сосною,
Дружно вийшли рижки чередою.
Сироїжки зійшлися у крузі,
На прогулянці родичі й друзі.
За столами-пеньками розмова,
Тут сімейка родилася нова:
- Ми всі гарні усі молоденькі,
Заберіть нас чудових опеньків!
Як козак білий гриб поглядає,
Тут близенько він пару ще має.
Біжіть діти їм шану віддати
Нахилитися в кошик забрати.
Ось поганка стоїть блідолиця,
Мов пихата чванлива цариця.
ЇЇ люди спішать обминати,
Навіть мухи бояться сідати.
Притулилися в гурті лисички,
Обнялися подруги й сестрички.
У розмові схилилась чорниця,
Ягодинка смачна чарівниця.
Мухомори вдягнули віночок,
Просять всіх із собою в таночок.
Ніхто в коло не хоче ставати,
З комарами ідіть танцювати!
Вже у діток грибочків багато,
Вдома ждуть на них мама і тато.
Всі щасливі й веселі крокують,
Радість свята для рідних дарують.



Олександр Остапчук
Народився 15 жовтня 1975 року в Дубно на Рівненщнні. З 1982 року сім'я переїхала до Кузнецовська. Здобувши фах фельдшера в Дубенському медичному училищі, з 1995 року працює в Кузнецовській медико- санітарній частині. Вірші пише давно, але перші публікації побачили світ на шпальтах міської газети "Експрес-діалог".



Дід
(гумореска)
 
Якось дід сімдесят літній
Дивлячись програму
Про всілякі погремушки,
Виглядив рекламу.
Там, вже сивий весь мужчина,
З кралями гарненько
Вихваля "Дракон вогняний".
Боже, моя ненько!
Дід, не думаючи довго,
Поспішив в аптеку,
І вживав те зілля дивне
З вафлями "Артеком".
Ось уже і до дівчини
Потяг десь з'явився.
Дід насунув окуляри-
Щоб не помилився...
Швидко вийшов він із дому
Жіночку шукати,
Але ноги заболіли,
Що не наздогнати.
Взяв ціпок, пішов в лікарню
До травматолога,
І довірився він йому,
Глянув, як на бога.
Лікар каже:- Ви реклами
Зовсім не знаєте,
"Фастум-гелем" ви намажтесь,
От і доженете.
Дід, не думаючи довго,
Аптеку відвідав,
"Фастум-гель" придбав, намазав
Десь перед обідом.
Знову вийшов у подвір'я,
Озирнувсь навколо...
Біга легко за дівчиной...
Аж тут- серце коле.
Дід в лікарню знов подався
До спеціаліста,
Так уже йому жалівся,
Що й забувся сісти.
Лікар, глянувши з-під лоба,
Йому промовляє:
-Пий "Пумпан" в любому віці,
Серце аж заграє.
Дід пішов, купив "Пумпану",
Випив, вийшов з хати,
Здибав жіночку красиву,
І давай хапати.
А вона, та з розвороту,
Та йому по... ребрах.
-Вам до сексопатолога
Показатись треба.
Дід якось дійшов додому,
Сперся він об браму,
І подумав: "Хай же к бісу
Всю оту рекламу"!



Україно моя.

Ох, моя Україно, ти в мене одна.
Що ж з тобою ці люди зробили?
Продали тебе в рабство, країно моя,
На тобі капітал заробили.

Вихваляються, горді, Шевченком твоїм,
А Тарас досі плаче в могилі!
Перевернеться якось, і крикне він їм:
Схаменіться же, люди ви милі!

Ох, єдина моя, Україно моя,
Бідна ненька моя Україна!
Ви ж забули про те, що вона в нас одна,
Що вона в нас на світі єдина!






*****
Зустрічайте мене на світанку.
Проводжайте мене на зорі.
Пригощайте мене не сніданком.
І лише на вечірній порі.

Зустрічайте мене із букетом.
Проводжайте мене сміючись.
Пригощайте віршовим буклетом,
Босоніж по росі біжучи.






Вінник Ольга Степанівна народилася в с. Ромейки Рівненської області. Проживала в м. Фастів Київської області. В місті Кузнецовськ проживає з 1983р. Має вищу освіту, останнє місце роботи СШ №2. З 1994 року не працює – інвалід ЧАЕС ІІ групи.  
Перший раз спробувала писати вірші в 2010 році. Перший вірш присвячений матері…
Пише в основному ліричні твори.




Полечу у небо я з лелеками

Полечу у небо я з лелеками,
Зустрінусь із зорями далекими.
Із місяцем подружуся,
На землю, з небес подивлюся.

Мабуть, це цікаво, я знаю

      Зустрітись із сонцем, що в гаю
Проміннячко губить таємно
 Для мене – дуже приємно.

 Вмощусь на високій тополі,
 Що росте, в широкому полі.
Злечу на високу смереку
Що в горах росте далеко.

Злечу в небеса я піснями,
Що летять із соловями.
Загримлю громовицею.
Поллю світ водицею.

Зійду у небі веселкою,
Прийду в гості квіткою.
Задзижчу я бджілкою,
Заспіваю перепілкою.


******
Перехрести дорогу
Коли у світ ідеш.
Не бери з собою тривоги,
А добро з собою в дорогу візьми.

Помолись на дорозі
Іди сміливо в даль.
Буде легше в дорозі
Не зустрінеш печаль.
Щастя знайдеш в дорозі,
Ти його підбери.
Як зіницю ока
Ти його збережи.

******
 Забувши про горе, забувши про біди
Про сльози забувши зовсім,
Я буду чекати…..
Коли щастя зайде у мій дім.
Можливо хоч трішки
Для мене лишилось ,
Отого, що зветься добром,
А може у бога я заслужила
Хоч трішечки долі. І знов…
Я буду чекати…
Коли щастя зайде у мій дім
І хоч на старість можливо,я зможу
Сміятись й щасливою буть .
Від болю і горя у снах не здригатись
Про все наболіле назавжди забути.
Я буду чекати….



Стоїть зима на колінах.

Спіткнувшись осінь на порозі,
Чомусь так забарилась.
І грудень , давно на порозі,
А вона засиділась.

Задивилася в небо синє,
Що повите густими хмарками.
Зажурилась, коли все загубилось,
Оповите, густим туманом.

Сміятись не хоче та осінь,
Не кидає сонце проміння.
Не пускає зиму у простір,
Стоїть зима на колінах….







ТАМАРА ГНАТЮК

 Народилась 26 грудня 1984 року в с. Любиковичі Сарненського р-ну. Закінчила Рівненський державний гуманітарний університет, спеціальність  "Бібліотечна справа", працюю завідувачкою в бібліотеці. Перший вірш написала на третьому курсі. Люблю творчість Євгена Плужника і Сергія Єсеніна.



 Громом – грозою,
 Горькой слезою
 Пьяная осень,
 Прощения просит.

 Снегом холодным
 В платье не модном,
 Зимушка злая
 Мир засыпает.

 Станет планета,
 Белого цвета.
 Мы у камина
 Вместе застынем.

 В робком молчании
 Главные тайны
 Явными станут.
 Просто – растают.

 Слов нам не надо.
 У огня, рядом,
 Два родных сердца,
 Смогут, согреется.

 Пусть вьюга злится!
 В окна стучится!
 В дверь бьёт отважно,
 Больше, не страшно!
 ***

Ти нітрохи на інших не схожий,
 Світе мій, де поезія є.
 Тих, далеких, яскравих, дорожчий,
 «Хай святиться ім’я твоє!».

 Кажуть всі, ніби ти найбідніший.
 Що нічого неварті вірші, пил покриє,
 Прийде хтось інший
 і творитиме, щось «для душі».

 Вже написано досить багато:
 Про любов, про весну, про життя…
 Мій поет! Ти умів розказати
 Про народ свій, лиш він – твій суддя.

 Я ніколи тобі не зраджу
 Світе мій – де поезія є.
 Стоголосі відлуння відкажуть:
 «Хай святиться ім’я твоє».

***
Морфей

 Морфей відмовився від мене
 І не пускає в своє царство.
 Яскраве полум’я, зелене,
 Його очей для мене згасло.

 Вже замість сну я зустрічаю,
 Лише думки і лише мрії.
 Безсоння в очі заглядає,
 Свої безплідні зерна сіє.

 Дивлюся в безвісті віконні:
 Там ніч глуха, там повна тиша,
 А в небі, десь, зірки холодні
 Слізьми автопортрети пишуть.

 Коли вже ранок? Ранок! Ранок
 Звільни мене з цього полону!
 Не запросив Морфей у танок –
 Сховався за стіну бетонну…

 Світає… знову ті ж турботи
 І знову та ж буденність сіра.
 Закриті в царство сну ворота,
 Їх в котрий раз, не підкорила…


З поезією Тамари Гнатюк можна познайомитись на сайті :
http://www.stihi.ru/avtor/tomyk26121984



Незнамов Олег Олексійович 1989 року народження. Закінчив 9 класів в третій школі міста Кузнецовська в 2005 році.  В цьому ж році поступив в  ПТУ-12 і закінчив в 2008 році. Почав писати вірші в 2007році на релігійну тему.
 
                   Боротьба                                          

                                Відкрий же, Боже, Ти серця людські
                                І освяти Своєю милістю святою
                                Для Тебе Боже маєм бути ми низькі
                                Та просим напої людей небесною водою

                                Ти, Боже, вічність, ми земні і кажем по земному
                                Ти, Боже, святість в нас гріхів не порахуєш
                                Та дух є Твій і просить він у Тебе тому,
                                Бо знаєм, Боже, Ти у світі цім людей рятуєш

                                Ти дав нам мудрість й просим ми у Тебе, Боже.
                                Земля холодністю своєю нищить все добро
                                І тільки Бог є Сильний, Він всім допоможе
                                В серцях людських Він знищить зло.

                                О поле битви між добром і злом,
                                Цим полем серце називається
                                Зловісна темрява все віє холодом
                                А світло світить, і назад не озирається

                                Хто ж вийде переможцем в цьому бою?
                                Людині розумом соїм це не збагнути
                                Та ангели видніються в небесному краю,
                                Вони взялися, людям щастя повернути

                                Ось відповідь, Господь тут вийде переможцем
                                Бо Він давно меча у руку взяв
                                Із Господом ми в бій цей сміло увійдем
                                Бо Він вже переміг, і висоту підняв

                                Тож, Господи, Тобі пошана й дяка є навіки
                                Ти переможець, і давно вже переміг
                                Ти дав нам хліб духовний, це є ліки
                                Господь, Ти врятувати світ любов*ю зміг.
                                                                                 Амінь   

                                                                                      28 грудня 2007 рік.

                                         Збіднілий народ                                     

                       Духовний світ Господь будує, є початок,
                       З невидимого видиме Він творить.
                       Зшиває плащаницю Він з окремих латок
                       Й «Накрию землю нею» Бог говорить.

                       Бо надто люди на землі уже збідніли,
                       Кажуть про віру та заснули сном глибоким,
                       Тільки на тіло одяг свій вони наділи
                       Душа ж страждає, йде шляхом широким.

                       Та хто ж накормить цей народ збіднілий,
                       Вони і кажуть, що живі, та наче, мертві.
                       Та Бог подасть їм хліб, і всім розділить,
                       Він просить у людей «не будьте вперті».

                      Хіба Христос був впертий в синагогах,
                      Чи Він перечив людям у містах тодішніх?
                      Він позбирав овець заблудших по дорогах
                      Сказав слова да буде воля Божа у часи колишні!

                      Народ збіднілий, та гадає, що багатий,
                      Знаннями хоче Всесвіт покорити.
                      Та воля Божа є, щоб милість у нужді подати
                      Страждальцю помагати, це повинні всі робити.

                      Народ збіднілий хоче в небо прориватись
                      Та він забув купити в Бога крила.
                      Забули Бога, і не знають вже до чого вдатись
                      Й пуста в народу цього нива.

                      Та ось Господь гряде на хмарах, нагадати
                      Й поставити на камінь в крепкій вірі,
                      Господь прийшов, щоб милостиню дати
                      І щоб народ прийшов в молитві та довірі.
                                                                     
                                                                                Амінь.
                                                                                         
                                                                             4 грудня 2007 рік.


                      Я просив…

Я просив у Бога сили
Щоб міцнішим мені стати
Він послав тяжкі умови
Щоб я вмів у них зростати.

Я просив у Бога мудрість
Щоб в житті не помилятись
Бог проблемами обпутав
Щоб я вчивсь із цим справлятись.

Я просив сміливості у Бога
Щоб страхи мене не знали
Кинув Бог мій дух в тривогу
Щоб в борінні сили прибували.

В Бога я просив терпіння
Щоби стримуватись вмів
Він послав мені гоніння
Щоб в любові все терпів

Я просив любов у Бога
Щоб її всім дарувати
Людям треба допомога
Складнощі учись приймати

Не отримав я нічого
З того всього що просив
Я отримав більше того
відповідь на те що хотів.

                                              1 жовтня 2008 рік.

            Без любові все ніщо

Справедливість без любові
Робить людину жорстокою
Бо закон вбива до крові
Тоді не знали люди спокою.

Правда без любові
Критиком людину робить
Бо в цій правді чинить болі
Ближньому, його аж коробить.

Розум який без любові
Хитрою робить людину
В хитрості цій відходить здоров*я
Щоби затії не мудрі покинув.

Багатство без любові
Робить людину скупою
В жадності цій живе він у горі
Не може знайти в душі спокою

Віра яка без любові
Робить людину фанатом
Релігію сповідує на своїй мові
І хто не його не може бути братом.

                                                                     3 жовтня 2008 рік.

Вадим Киричук народився в квітні 1990 року. Закінчив  місцеве ПТУ-12 ВП РАЕС, працює в Палаці культури. Студент 3-го курсу Рівненського гуманітарного університету, художньо-педагогічного факультету. Іноді пише вірші під настрій.


ЕМОЦІЇ
Якби я був би вільним птахом,
То полетів під небеса.
Усе життя пішло би прахом,
Та головне, що я не сам…
Якби я був бурхливим морем,
Чи то я тут? Чи то ось там?
І сміх, і радість поруч з горем,
Та головне, що я не сам…
Якби ж я вітром став сміливим,
Я є розруха, я й краса.
Я б міг з зірок пошити килим,
І головне, що я не сам…
Я не один, я відчуваю
Твій погляд, дотик твоїх вуст,
Бо ж я живу, я не вмираю
Лише на тебе я молюсь…
Я знаю – ти зі мною поруч:
В вогонь і в воду – скрізь ми разом.
Майбутнє творимо власноруч;
Усе іде за нашим планом.
Все сталось так, як ми хотіли,
Що краще може в світі буть?
На небеса разом злетіли,
В любові сенс, у ній же суть…

В. Киричук


ЛИШЕ ТОБІ
Чому зникають зорі з неба?
Чому не світить ясно сонце?
Не можу більше! Ні, не треба!
Закрий душі своє віконце!..
            Хотів любити лиш тебе,
            Лише тобі писать вірші.
            Та не любила ти мене,
            Мої вірші тобі смішні…
Хотів стрічать разом світанок,
За обрій сонце проводжать…
Ти не любила світлий ранок,
Усе пройшло… Що тут казать…
            Ну що ж, в останнюю хвилину
            Сказати ще хотів би я:
            Я кожну ніч і кожну днину
            Хотів прийняти каяття.
Бо знає кожен, хто кохав,
Що біль прийде і піде знов.
Той не кохав, хто не страждав!
Любов – це муки, муки – це любов…
   
РАДНИК
Якщо не можеш ти здобуть,
Те, що хотів понад усе –
Не слухай ти порад: «Забудь!»,
«Це марна справа!» та проте…
Якщо ти маєш щире серце  
Й душею ти для всіх відкритий,
Заглянь в очей своїх озерця,
Ще ж твої карти не побиті…
Ти жити тільки починаєш,
Знайди стежинку до мети.
Якщо ж ти мрієш і кохаєш,
Повір, це краще ніж у прірву йти…
Якщо ж і руки опустились,
І вже не хочеш жити ти,
Згадай, як повні доброти,
На тебе очі мамині дивились…
Не обіцяю, та скажу,
Що в пам’яті оця картина
Підніме мрії… Посиджу,
поплачу тихо.            
Я ще комусь даю поради
Наївний дурень, лихо-лихо…
Ой мамо, мамо!
Чому тоді тебе я не послухав?!
Пробач, я справлю все, і в вухах
В. КиричукГримлять твої іронії слова:
«Роби, як знаєш!
Ти ж у мене, синку, голова…»


Федорук Ірина Олегівна. Народилась 1994 року в Кузнецовську. Навчається в ЗОШ№1 . Вірші пише з 14 років. Займалась в гуртку театрального мистецтва. Захоплюється виготовленням штучних квітів. В майбутньому бачить себе педагогом.
На що надіятись мені?
Сама я вже не знаю!
І просто хочеться кричати,
Але я все чекаю.

Чекаю зиму чи весну,
Бо нема для мене літа.
І знову холодно мені,
 Хоча земляі зігріта.

Чекаю погляду твого
І твого мовчання.
Я пам`ятаю лиш оті
Обійми на прощання.

Я страждати не буду!
Не буду плакати – я сильна!
І скоро я тебе забуду!
І душа знову буде вільна…

Доля
Так буде краще, мені треба піти.
Втратити свої крила, щоби знов їх знайти.
Втратити тебе і віддати свою душу.
Я з тобою хочу бути, але з іншим бути мушу.

Зрозумій мої слова і повір, у них є зміст.
Я в пораненому серці побудую новий міст.
Я ще довго буду жити у серцях близьких людей.
Не судіть мене суворови не схожі на суддей.

Моє серце схоже на перехрестя всіх доріг.
Я тебе забуть не можу, але ти забути зміг.
Твою землю, моє небо, що були раніше схожі
Розламали, розівали на шматки прості прохожі…



ТкаченкоОлександр Олександрович, народився 27 квітня 1989 року в місті Кузнецовську. Навчався в ЗОШ №1 в класі з посиленим вивчення математики та фізики. В 2006 році закінчив школу та поступив в НУ «Львівська політехніка» в Інститут комп’ютерних технологій, автоматики та метрології на спеціальність «Комп’ютерна інженерія». Був відрахований в 2008 році за невідвідування навчального закладу, а потім поновлений на платну форму навчання. В 2009 році був остаточно відрахований (ну, не хотів я там навчатись). Після чого повернувся в Кузнецовськ. В 2010 пішов начатись в ПТУ-12 за спеціальністю «Слюсар з ремонту реакторно-турбінного устаткування»
В 2008 році працював на заводі «Світоч» у Львові.
Перший раз спробував писати вірші в 2005 році. Написав вірш присвячений Чорнобильській катастрофі. Потім, завдяки одній дівчині, продовжив займатись поезією. На даний момент маю більше ста віршів. Пишу в основному ліричні твори.



Чорнобиль
І цвіла білим цвітом акація,
Проте цвіт той уже не вернеш.
О, нещасна, нещасная нація,
Скільки горя на плечах несеш!

26 квітня все місто
Спало тихим і праведним сном,
 І не бачив ніхто як намисто
Розцвіло у людей за вікном.

Там яскрава заграва з`явилась,
Де Чорнобиль за містом стояв,
 І навколо земля спопелилась,
І реактор четвертий палав.

 Не було ні єдиного звуку,
Тільки спалах і тихий вогонь.
Всі відчули невидиму муку,
що людей захопила в полон.

І страшний урожай там зібрала
Сестра сну – яскравая смерть.
У людей мирний сон вона вкрала
Та ще й досі краде його геть.

Відбулась поспішна евакуація,
Та людей все одно не вернеш.
О, нещасна, нещасная нація,
Скільки горя на плечах несеш!

                               28 квітня 2005р.
                                Ткаченко О.О.
«Навіяне»
Порожня квартира, 
Усмішка сатира 
І дивна картина - 
Застигла хвилина. 

Над чашкою - пара, 
Старенька гітара, 
Пронизливий вітер. 
Засушені квіти 

В надщебнуту вазу. 
Несказану фразу 
Навіки мовчати, 
Нікому не знати. 

А серця удари 
І струни гітари 
Зливаються разом 
Невидимим пазлом 

Чужа допомога, 
Баждужість до Бога. 
Без підпису марка... 
Чергова цигарка 

Завіса із диму 
Звільняє хвилину... 
Всі звуки зникають, 
Лиш пісню лишають 

Екран монітору 
Та дим, що йде вгору, 
Крізь дивну цю осінь... 
Прокурені ночі... 

І смак шоколаду, 
Чергова цитата... 
Прекрасна безумка... 
Загублена думка... 

21 жовтня 2010р

                                                          Турчинська Юлія
            Народилася 26 лютого 1995року.  Навчається в 10 класі ЗОШ №3. Вірші почала писати з раннього дитинства. Приймала участь в міських та обласних конкурсах. Поезії різноманітної тематики, де здебільшого простежується сприймання навколишнього світу у гармонії з природою.


 




Я хочу стати небом, тихим, неповторним,
Як поцілунок сонця вранішній зорі.
Я хочу стати небом, хай мене пригорнуть
Сліпого вітру промені ясні.

Я хочу стати небом, щоб в німій безодні
Сіяти вічно сотнями світил.
Щоб у високі помисли Господні
Ввірватись ангелом без прагнень і без крил.

Я хочу стати небом, щоб зірвати маску
З обличчя Сонця пафосних світів.
Я хочу стати небом, щоб творити казку,
Народжену у поклику ілюзії віків.



***
Не треба слів… Німі слова…
Неначе кров врізаються у душу,
Гірким мовчанням серце облива,
Але мовчати ти не мусиш.

Не треба слів… Це ж просто гра,
В крихке життя уплетена до болю,
І ніжний голос тишу обрива,
Твою мелодію руйнує випадково.

І шепіт ран, вином надій омитий,
Мені у снах ввижається щораз,
Як темні тіні, що безоднею повиті,
Віч-на-віч із морем занедбаних фраз.

Не треба слів… Бо це ж  лише слова,
Бриніння вуст – це все і більш нічого.
Заблукана у маренні краса,
Котра шукала прихисток у Бога…
                               Хай голоси, зриваючись із неба,
Скупими краплями спадають до п’яти.
Не треба слів… Благаю я, не треба,
Лиш дай мовчати, дай мені піти…
***


Тремтлива тиха ніч проплакала до ранку
Хрещатих зір ясним дощем,
І на порозі босого світанку
Лишила в серці біль – невиплаканий ще.

Та сліз нема – всі сльози вже пролито,
Весь відчай уже випила роса,
І на уламках скошеного літа
Зіграють фугу бляклі небеса.

Розвіють тугу вранішні тумани,
Зіп’ють всі сльози вижаті лани.
Й на перехресті вічного обману
Розітнуть душу спохмелілі сни.
                              Я піду геть – позаочі століттю,
У тиху ніч, заплакану дощем,
І на порозі скошеного літа
Проплачу всі слова – невиплакані ще.

***


Засмучена Вічність блукала по скверах,
Шукала свій шлях у безодні життя,
Свій страх невмирущий і біль нескінченний
Хотіла спалити у просторі дня.

Та час не чекав – час ішов безупинно,
Лишаючи вічність обабіч доріг.
Заплакана вічність – голодна дитина,
Просила пощади – ніхто не поміг.

А сльози священні ставали зірками,
А кров всемогутня садами цвіла,
І прагнула Вічність німими рядками,
І прагнула вічність, але не змогла…




          Гордієнко Олена , 1995 року народження., проживаю в місті Кузнецовськ. В літературних колах більш відома під псевдонімом Шелена Рижська. Мій найулюбленіший жанр – фентезі , тож переважно в ньому і пишу. У грудні 2010 року закінчила свою першу велику роботу – книгу під назвою « Путишествие мага». На сьогоднішній день продовжую займатися літературною діяльністю , пишу все нові твори. Останнім часом почала ходити на гурток « Основи журналістики» , почала писати перші статті .
        Сподіваюсь , вам сподобаються мої твори



Пелюстки вишні
Я напишу тобі листа
рядком римованим.
Словами ріжу я вуста
вже невимовними…
20.05.1409р.
Дорога Катрін!

За вікном квітне вишня. Зараз вечір, але я бачу, як на землю опадають білі пелюстки, вкриваючи траву ніби сніжинками. На дворі темно, але я її бачу. Я її бачу. Знаєте, а вона мій останній друг. Вже останній.
Я сиджу на холодній підлозі. За останнім проханням мені принесли свічку, перо, папір і каламар. Від вікна з ґратами жахливо дме, але це нічого. Я повинен поспішити, бо скоро світанок.
Вибачте, дорога Катрін, я б не хотів Вас турбувати. Вибачте. Але зараз я такий самотній, що всі мої думки відлітають тільки до Вас. Мене гріє думка, що Ви прочитаєте цей лист і згадаєте про мене. Ще раз вибачте.
А пам'ятаєте, як я приходив до Вас вечорами розповідати смішні історії про лицарів? Зізнатися, я любив дивитися, як ви посміхаєтеся. Тоді по Вашому обличчю пробігали іскринки щастя, якого Вам так не вистачало. Посміхайтеся частіше, прошу Вас. Вам так личить маска щастя.
Я знаю, Ви любили ходити повз мого скромного саду, що ріс у мене в дворі. Особливо Вам подобалися дві білі троянди, які я так старанно ховав від очей Інквізитора. Я бачив, як Ви, проходячи вечорами по вулиці, завжди зупинялися біля цих чудових квітів. Ви якось навіть злякано озиралися, щоб пересвідчитись, що нікого немає поряд, і розводили гілки куща. Ви обережно брали квіти в свої руки, притискали до серця, цілували. Ах, як ніжно Ви їх цілували! У мене навіть серце завмирало, щоб не сполохати ті почуття, які огортали Вас. Я любив ці моменти. Дуже любив. А пам'ятаєте, як Ви зірвали ці білі троянди, думаючи, що мене немає вдома? Ні-ні, Ви не думаєте, я на Вас ні крапельки не серджуся! Навпаки. Це подарунок Вам. Ці троянди привіз мій друг-хрестоносець з походу. Вони росли в моєму саду спеціально для Вас. Тільки для Вас.
Жах, як тут холодно! Мила Катрін, вибачте за поганий почерк. Мені трохи болить рука, яку мені кілька разів вправляв кат. Огидний такий! Всі катує і катує. Ну, та це дрібниця. Я йому не скажу, хто зірвав ті троянди, хоч би він сто разів клявся, що випустить мене.
Ось уже й світанок. Соловей замовк. Вулицями починаю ходити люди. Ось вже навіть за вишнею, на головну площу, яку видно з мого вікна, почали тягти сухі колоди. Ага, ось і стовп прикотили. Цікаво, мене будуть сковувати, або просто мотузками зв'яжуть? Думаю, скують. Інквізитор не дозволяє мені покаятися, чомусь. Та це пусте.
Зі сходом сонця вишня втратила свою чарівну привабливість. Навіть дивно, як вона може цвісти в такому страшному місці. Але я до сих пір не розумію: чому білі троянди назвали породженням магії? І чому, та, хто її зірвала - відьма? Я обурений до глибини душі. Адже бувають тюльпани різних кольорів. І троянди також. Але Інквізитор про це не знає, напевне. Ну і нехай.
Ага, ось і десять годин. У цій чортовій камері, нарешті, потепліло. Дорога Катрін, зараз за мною прийдуть і поведуть на площу, а я не встиг Вам ще все розповісти. Мені зовсім не страшно, не думайте, навіть навпаки. Тільки трохи шкода, що у свої останні хвилини я не побачу Ваших очей.
Люб'язна Катрін, за мною вже йдуть. Вибачте мене ще раз, але я скажу. Я Вас кохаю. І я нікому не розповів, що це Ви зірвали троянди. Ви повинні жити. Ці дві квітки я спеціально просив привезти для Вас, хоч і знаючи, що це небезпечно. Але я їх виростив, викохав спеціально для Вас. У всьому, що сталося, винен тільки я. Живіть і радійте життю, а я скоро піду у пекло. Я не буду просити пощади і плакати. Ні. Я просто згорю на вогнищі як єретик. Красиво розсиплюся іскрами за вітром.
Вже пора. Прощайте, дорога Катрін. Хай Ваші очі милують серце і душу комусь гіднішому, аніж мені.
Граф Раймон II.



Хазяйка

Головна відмінність між собакою та
 котом - собака вважає, що живе поруч з
 господарем, а кіт, що господар живе
поруч з ним.
Валентин Доміль

Сонце, перебираючи зелене, мов смарагд, листя, заглянуло в те вікно. Подивилося, торкнулося печі, столу, лави. Не знайшовши нічого цікавого, воно все ж залишилося.
Я підняла голову і солодко позіхнула. Сонце нагріло мені спину, а я і не пам’ятала, коли заснула.
Я встала і, потягнувшись, стрибнула з лави на стіл. Хазяїна знову не було вдома. Ось його сорочка… ще тепла. Отже, пішов він зовсім недавно. Ще встигну його наздогнати.
З відчуттям власної гідності, я пройшлася по столу і, наостанок глянувши на білу сорочку, вистрибнула у вікно.
Сьогодні вітряно. Я здригнулася від такого різкого перепаду температур. Хазяїн не надягнув плаща. Замерзне, дурненький. Ну нічого, я його потім покараю.
Я озирнулась по сторонам і неспішно пішла по дорозі до міста. Хазяїн пішов на ярмарок і як кожен чоловік, звичайно, щось знову забуде купити. Ось вчора ходив по нову сорочку. На мій погляд вона не дуже гарна. Така тонка і коли її Хазяїн кладе на лаву, я відчуваю крізь неї твердість дерева. Він не розуміє, як мені незручно. Ох ці чоловіки!.. Нічого він без мене не може зробити. А вчора я сиділа на стрісі, чекаючи, коли зайде сонце. Я дуже люблю такі хвилини. Я люблю ніч. Я не люблю день. І я не люблю літо. Тоді так тепло, що мені аж в голові паморочиться. А зимою… Зимою я сплю на пічці. Хазяїн все розуміє і сам звільняє мені там місце, а я, дякуючи йому, грію йому бік і співаю колискову.
З дерева злетіла пташка. Я, не зупиняючись, озирнулась. Дурненька, я не збираюся на тебе полювати… поки що. Мене мій Хазяїн любить і годує. Він мене розуміє.
Назустріч мені йшли два грибники. В їх корзинах щось пересипалося в такт крокам. Я зупинилась і принюхалась. Та, не знайшовши нічого для себе цікавого, пішла далі.
– Ти глянь, яка нахабна! – сказав один чоловік іншому і, зробивши випад у сторону, спробував вдарити мене палицею, яку він тримав у руці. Я не принизила себе сваркою, а просто не звернула на нього уваги. Я маю гордість і не збираюся спілкуватися з такою неосвіченістю.
Я пішла далі. По деревах стрибали якісь пухнасті тваринки, та я не звертала на них уваги. Я леді і я йду по свого Хазяїна. О, той Хазяїн як мале кошеня, нічого не може зробити без мене. То після їжі його вимити треба, то прибрати за ним. Я часто йому докоряю за те, що він їсть, та він тільки усміхається, а я йому вибачаю.
А ось і місто. Гамірне, брудне. Воно не для мене. Та я шукаю Хазяїна. І мені все одно. Мені бридко дивитися, як ті собаки б’ються за шматок м’яса, що лежить у грязюці. Мене багато хто намагається штовхнути, діти шпурляють камінням, та мені все одно. Я шукаю Хазяїна.
Я стрибнула на одну із тисяч стріх. Мене відразу зустрів Кей. Та я оминула його. Я не для того тут. Та він не відставав, обтирався об мене, кричав, випитуючи, де я була. Я подарувала йому лише презирливий погляд. Який же він ниций! І я пішла далі.
Хазяїна тут не було. Прогулявши по місту до вечора, я дійшла висновку, що він давно пішов назад. Ми розминулися. І я втомилася. Я пішла додому.
Мені не було страшно в темному лісі. Всі боялись мене.
– Няшка! – зрадів мені Хазяїн. – Няшка, де ти була?
Я розповіла йому всі мої пригоди. Він посміхався і слухняно кивав.
Хазяїн погодував мене і сів щось писати при свічці. Я стрибнула на стіл і докірливо притримала перо лапою. Він тільки усміхнувся і відклав свою писанину.
Я стрибнула йому на коліна, а він почав мене гладити, як ніхто не вміє гладити. Я замуркотіла і почала засинати.
– Няшка, ти моя киця!.. Ти моя хороша і розумна киця!.. Щоб я без тебе робив…
Я знаю. Він без мене не зможе. Він такий слабкий, такий… беззахисний. Його треба оберігати.
Закінчився ще один день.

3 коментарі: