пʼятницю, 23 грудня 2011 р.

Книги Володимира Рожка поповнили фонди Кузнецовської бібліотеки


Володимир Рожко — автор двадцяти восьми книг і не однієї сотні статей на історичну тему, опублікованих не лише у виданнях українських, а й зарубіжних. Готуючи матеріал, він не просто працює в архівах, як це прийнято, переписуючи документи, свідчення, а, як правило, подорожує, досліджує, фотографує побачене, прагне відчути все серцем





 Рожко В.«Новітні мученики Святого Українського православ’я на історичній Волині (ХХ ст.)»


Книга– перше дослідження з історії мучеництва в Українській православній церкві. Автор опрацював тему, яка не досліджена не лише на Волині, але й в Україні загалом. До книги входять п’ять розділів. У них зокрема йдеться про мучеників (представників ієрархії, священства, чернецтва, дяків, псаломщиків, мирян) на Східній і Західній Волині впродовж усього московсько-більшовицького, польського, німецького, а відтак знову радянського окупаційних періодів. Праця «Новітні мучники…» написана на основі історичних джерел і численних наукових подорожей автора.


Володимир Рожко     «Дзвони Божих храмів історичної Волині Х-ХХ ст.».

По суті ця книга є унікальною у своєму роді, оскільки висвітлює ще мало досліджену тематику волинських дзвонів, їхню історію та сучасний стан. Завдяки особистим поїздкам, великим зібраним фактичним матеріалом і ґрунтовною джерельною базою, автор зміг висвітлити історію дзвонів починаючи зі Старого Завіту і закінчуючи сьогоденням.


неділю, 18 грудня 2011 р.

КНИГИ ЮВІЛЯРИ - 2012







 
40 РОКІВ     
Александрова Т. И. «Домовенок Кузька» 
(1972)
175 років
            Андерсен Г. Х. «Новий наряд короля»  (1837)
85 років         
Белых Г., Пантелеев Л. «Республика ШКИД» 
(1927)
160 років       

Бічер-Стоу Г. «Хатинка дядечка Тома» 
(1852)
140років
Верн Ж. «Навколо світу  за 80 днів» 
(1872)

145 років       
Верн Ж. «Діти капітана Гранта»
  (1867-1868)

140років        
Верн Ж. «Навколо світу  за 80 днів» 
(1872)
145 років       
Верн Ж. «Діти капітана Гранта»
  (1867-1868)
115 років       
Войнич Э. Л. «Овод»  (1897)
185 років       

Гауф В. «Карлик Ніс»  (1827)

170 років
                         
Гоголь Н. В «Мертві душі»  (1842)

100 років       
Горький М. «Воробьишко»  (1912)
250 років       

Гоцци К. «Король олень»  (1762)

200 років       
Гримм, брати «Золоте гуся»  (1812)
200 років       
Гримм, братья «Король-Лягушонок, или Железный Генрих»  (1812)
90 років                     

Грин А. « Червоні вітрила»  (1922)


145 років       
   
Де Костер Ш. «Легенда про Уленшпігеля»  (1867)

145 років       

Достоевский Ф. М. «Преступление и наказание»
 (1867)
55 років         

Ефремов И. «Туманность Андромеды» 
(1957)
55 років         
Железников В. К. «Чудак из 6-Б»  (1957)
175 років
Лермонтов М. Ю. «Бородино»  (1837)
175років        
Лермонтов М. Ю. «Смерть поэта»  (1837)

115 років       

Мамин-Сибиряк Д. Н. «Алёнушкины сказки»
 (1897)
85 років
Маршак С. Я. «Почта»  (1927)
75 років         

Маршак С. Я. «Рассказ о неизвестном герое»
 (1937)
50 років         
Медведев В. В. «Баранкин, будь человеком» 
(1962)
315 років       

315 рокв        
Перро Ш. «Золушка, или Хрустальная туфелька» 
(1697)
Перро Ш. «Кот в сапогах»  (1697)
315 років       
Перро Ш. «Мальчик-с-пальчик»  (1697)
315 років       

Перро Ш. «Синя борода»  (1697)

315 років

             

            Перро Ш. «Сказки моей матушки Гусыни,
или Истории и сказки былых времен с
поучениями»
 (1697)
65 років         
Полевой Б. Н. «Повесть о настоящем
человеке»  (1947)
110 років       
           
Поттер Б. «Питер кролик»  (1902)
           
180 років




Пушкин А. С. «Сказка о царе Салтане,
 о сыне его славном и могучем богатыре
 князе Гвидоне Салтановиче и о прекрасной
 царевне Лебеди»  (1832)

90 років         


Сабатини Р. «Одиссея капитана Блада» 
(1922)

70 років         

Сент-Экзюпери де А. «Маленький принц» 
(1942)
115 років

Стокер Б. «Дракула»  (1897)

130 років       

Твен М. «Принц і жебрак»  (1882)

50 років         

75 рків           

140 років       

Токмакова И. П. «Деревья»  (1962)

Толкин Д. Р. «Хоббит, или Туда и обратно»
 (1937)
Толстой Л. Н. «Азбука»  (1872)

160 років       
              
Толстой Л. Н. «Детство»  (1852)

165 років

Тургенев И. С. «Записки охотника»  (1847)

160 років       

Тургенев И. С. «Муму»  (1852)

150 років
           
Тургенев И.С. " Отцы и дети"  (1862)

115 років       
             
Уэллс Г. «Человек-невидимка»  (1897)


60 років         


Хемингуэй Э. «Старик и море»  (1952)

125 років       
Чехов А. П. «Каштанка»  (1887)

95 років


Чуковский К. И «Крокодил»  (1917)

90 років         
Чуковский К. И. «Мойдодыр»  (1922)


понеділок, 12 грудня 2011 р.

СПОГАДИ ІРИНИ ЖИЛЕНКО «HОMО FERIENS»: Живі шістдесятники


Нова «смолоскипівська» книжка — спогади поетки Ірини Жиленко, які мають назву «Homo feriens», — просто приречена стати етапною подією в сприйнятті, осмисленні й самоосмисленні українського шістдесятництва, головно літературного, мистецького. Стати незамінним виданням для всіх, хто цікавиться цією темою.

Текст «Homo feriens» іде ніби двома паралельними потоками. Перший — цитати або перекази зі щоденників, записників І.Жиленко, що їх вона вела в різні роки; подеколи тут виринають і її вірші. Другий — уже сучасні записи, десь як коментарі, згадки, уточнення, пояснення до написаного в минулому, десь описи вже нинішніх життєвих історій, словом, голос автора, яким він є сьогодні. А загалом вони охоплюють період від народження поетки (1941 рік), ба навіть раніше, від історій із життя її предків і до сучасності.
Перша обставина, котра робить книжку, як уже говорилося, незамінною, це фактаж. На розсуд сучасників, нащадків та істориків Ірина Жиленко пропонує чимало всього, що зберегла її пам’ять і щоденник. Наприклад, приголомшливу історію про те, як майбутня поетка виявилася донькою чоловіка, якого все дитинство вважала своїм дідом. Або менш ефектні, але так само важливі події — зустрічі, літературні та інші імпрези, розмови, дискусії та факти літературного процесу тощо. Переконливе уявлення про становлення шістдесятників дасть і розповідь про «плідні професійні розмови» в Будинку творчості в Одесі, куди з’їхалися молоді літератори з усієї України. Усе зводилося до боротьби за право публічно читати, цитувати, поважати письменників з-поза гранітного соцреалістичного канону, «всіляких Хлєбникових» та інших.

Як справедливо та неодноразово зазначає Ірина Жиленко, їхньому поколінню випало перейти боротьбу з усеохопним (іноді й власним) невіглаством сталінської та постсталінської доби, із суспільним абсурдом, боротьбу, котра наступникам часто є незрозумілою.

У книжці є чимало цікавої історичної, біографічної інформації й про інших діячів тих років. Жиленко говорить як про добрі, так і про негідні вчинки колег, часом лоскотно наближається до особистих подробиць. Проте не переходить на рівень пліток, «жовтизни». А ще — не ідеалізує власних вчинків, визнає свою слабкість, м’яку позицію. Хоча місцями й схильна до категоричності.

Інша важлива перевага «Homo feriens» — відсутність «бронзи», надмірного пафосу. Ірина Жиленко пише абсолютно безпосередньо, як і личить глибоко ліричному, емоційному поетові. У випадку із шістдесятниками — це просто-таки «жива вода», протиотрута на заяложені героїчні (або викривальні) формули. Як наслідок, Іван Драч у неї одночасно трохи кумедний, незграбний молодик та епохальний поет. А дисиденти — і борці за особисту, людську, національну гідність, і просто веселі хлопці та дівчата. З якими, до речі, зовсім не обов’язково погоджуватися в усьому (зокрема, поетка радикально відкидала й відкидає природно посталий в умовах боротьби чіткий поділ «свій—чужий»; саме це дозволяє їй захищати Ліну Костенко від звинувачень в угодовстві).

Один зі стереотипів про шістдесятництво ставить цій течії в нашій культурі діагноз цілковитої громадської заангажованості, принесення естетики в жертву етиці. «Homo feriens» чітко засвідчує: усе, щонайменш, не так просто. Більше того, у шістдесятників питання естетизму та суспільної ролі поета прозвучало всерйоз уперше, мабуть, від початку 1920-х років. Ірина Жиленко згадує ці суперечки, як вона завжди схилялася до суто ліричної основи поезії, як неорганічно вона почувалася, намагаючись творити тексти «громадянського звучання». Відгомони тієї дискусії можна почути й сьогодні, хоч би й у розмові між Євгеном Сверстюком та Валерієм Шевчуком, зафіксованій Тарнашинською в своїй останній «смолоскипівській» книжці. Не буде перебільшенням сказати, що саме тодішні сумніви й суперечки підготували ґрунт для сьогоднішнього різноманіття, коли естетство вільно співіснує із суспільно актуальним письмом, а порожній епатаж — із убогим моралізаторством.

Ця книжка дуже емоційна — до краю й через край. Людям із тонкою душевною організацією чи слабкими нервами — на повному серйозі — варто читати її обережно, ковтками, можливо, пропускаючи деякі епізоди. Надто вже багато тут перемішано напруження, радості, болю, трагедій, розчулення та співчуття, причому не награних, механічних симулякрів, а таких, що виростають із більш ніж переконливих життєвих подій: кохань, розлук, арештів, смертей, розчарувань, підлоти, зрад, маленьких радощів, великого відчаю, надій і безнадії. Сентиментальність «Homo feriens» іноді важка.

Та все ж краще її прочитати. Бодай для того, щоб комусь згадати, а комусь уперше відчути дух, настрій, буденні подробиці тих років. Побачити мальовничі вулички й людей повоєнного Києва, котрі ще перуть і святкують цілими дворами. Побачити молодих, наївних хлопців і дівчат, що зросли в майже геть зачищеному, притлумленому просторі культури, історії, пам’яті, а тепер жадібно вбирають усе забуте, відгороджене та заборонене. Котрі ще не здогадуються, якими дивними епічними просторами міжчасся їм доведеться йти.

* * *
Літературна газета , 8 грудня 2011 року

понеділок, 5 грудня 2011 р.

ПСИХОЛОГІЧНА ТРАВМА КОНФОРМІЗМУ


Віталій Коротич Цілком особисто
X.: Фоліо, 2011
Увертюра: «Український народ покла­дав свою надію на кількох людей різ­них — був перший Президент, дру­гий, третій, Ви. Ви, можливо крім Леоніда Даниловича, найбільш діло­вий чоловік, який працював, який очо­лював якесь виробництво». (Віталій Коротич — Віктору Януковичу під час інтерв'ю на День незалежності 2011 року.)
Після видання листування Оксани Забужко з Юрієм Шевельовим, можли­во, в Україні почнеться мода на епіс­толярний жанр. Принаймні «Фоліо» доволі швидко збагнуло потенційну кон'юнктуру та видало збірку листів Віталія Коротича до Дмитра Кременя.
Перший лист датований 1987роком,але між першим і другим листом є пауза в майже два десятиліття — дру­гий лист збірки датовано 1 червня 2004 року. Тобто складається вражен­ня, ніби листування було відновле­не 2004 року. Здається, це таки не так.
Принаймні листи Коротича залиша­ють враження, що листування трива­ло довго, без пауз. Тобто частину епіс­толярію часів кінця «совка» та почат­ку Незалежності читач не побачить. Так само він не зможе прочитати від­повідей Кременя — з невідомих при­чин їх немає. Чи то один із кореспон­дентів посоромився, чи то Коротич ви­дався більш цікавим як соло.
Здається, представляти Віталія Коротича немає сенсу. Поет, лі­кар, журналіст, перекладач, головред «Огонька» — такий собі multitassker-шістдесятник. До Коротича дуже по- різному ставляться в Україні. Та й він сам ставиться до України по-різному.
Листи Віталія Коротича так само не­однорідні. З одного боку, в них декла­рується патріотизм, зболіла душа, туга. Автор очевидно позиціонує себе че­рез рефрен тез про «гідність» та «ні­кому не вклонявся». Особливою цін­ністю та ознакою незаангажованості своєї письменницької суті Коротич вважає вміння вести дружбу з людьми з-поза письменницьких кіл. Тобто ліка­рями, юристами.
З іншого боку, листи Коротича на­повнені низкою нав'язливих ідей, які суперечать самі собі. Все би нічо­го — власне кожен може думати та писати про що завгодно. Але є «але» — очевидно «Цілком осо­бисто» було іміджевим проектом. Якщо так, то враження про імідж Коротича завдяки листам скла­дається більш ніж розмите.
З-поміж таких нав'язливих ідей є теза про незалежність митця. В одних листах вона зву­чить так впевнено, що нагадує ауто­тренінг. В інших листах ця неза­лежність взагалі звучить фальшиво. Принаймні після фраз про організацію Дмитром Табачником бенкета на честь Коротича.
Попри всі видимі подвійні стандар­ти та можливі навколополітичні асо­ціації, листи Коротича можуть стати цікавим антропологічним і літератур- но-історичним матеріалом. Річ у тім, що листування наповнене обгово­ренням колег-письменників зі Спілки письменників України. Звісно, цей  лі­тературний орган давно не виконує своїх прямих фізіологічних функцій. Але він досі є прихистком для числен­них нинішніх і колишніх гуру літера­тури. Коротич ховає їх під цнотливими ініціалами. Але спробуйте не вгада­ти, хто насправді заховався під імена­ми Іван Д., Борис 0., Дмитро П„ Ліна К. та інші.
«Листи Коротича читати можна. Головне фільтрувати авторський базар і ловити цікаві й корисні референції та натяки. Словом, журналісту, критику, оглядачу, студенту- філологу, істориьсу — «на замєтку»

Журнал "Шо" листопад-грудень 2011р.