середа, 18 січня 2012 р.

"Довга дорога додому" ПОВЕРНЕННЯ ІЗ ЗАБУТТЯ


Є люди, котрі роблять для розвитку й утвердження своєї культури стільки, скільки під силу, мабуть, лише науковій інституції. Вже багато років доктор фізико-математичних наук Василь Шендеровський, людина енциклопедичних знань і дивовижної віри в свій народ, затято, часто по крихтах, вишукує відомості про забутих, маловідомих або й зовсім невідомих навіть багатьом фахівцям учених, народжених українською землею. А відтак не менш наполегливо шукає кошти для видання книжок. Не бідкається, не нарікає, просто робить те, що вважає нагальним для утвердження української нації. Бо переконаний — відсутність історичної пам’яті наша найбільша проблема. Бо якщо не знаємо, хто ми, не поважаємо себе, чи варто сподіватися, що хтось поважатиме нас?

Нещодавно побачив світ третій том його серії «Нехай не гасне світ науки», що містить понад півсотні нарисів про народжених на нашій землі, за висловом автора, «велетів розуму людського», котрі залишили помітний слід в історії світової науки й культури. Настійний науковий пошук професора Шендеровського повернув із забуття плеяду обдарованих наших земляків, чиї імена, досягнення, а головне — приналежність до України замовчувалися багато років.

Василь Шендеровський намагався знайти вчених, нехай і не українців за походженням, але тих, що були народжені на українській землі. Скажімо, Нобелівський лауреат Роальд Гофман, родом зі Львівщини, щораз дякує українцям, які врятували його від смерті в часи Другої світової, та вважає Україну своєю обітованою землею.


Думка про створення відеоряду про відомих українських вчених, як висловлюється Василь Шендеровський, «мучить» його вже давно. Завдяки невсипущій енергії професора світ уже побачили фільми про знаного фізика Олександра Смакулу, автора ключових відкриттів у царині оптики та вирощування монокристалів, епідеміолога Дмитра Заболотного, археолога зі світовим ім’ям Івана Борковського, епідеміолога Івана Горбачевського, котрий понад 30 років викладав у Карловому університеті в Празі та певний час обіймав посаду ректора. Нині до виходу готується картина про мікробіолога Сергія Виноградського.
Наполегливий пошук автора повернув в Україну імена вчених, чиї досягнення замовчувалися багато років

 Та й новий, третій том на якій сторінці хоч розгорнеш — всюди постаті, котрі ще чекають окремих ∂рунтовних досліджень: Георгій Гамов та Микола (Нік) Голоняк, котрі належать до плеяди видатних фізиків ХХ століття, знаний у всьому світі мікробіолог Сергій Виноградський, «український Галуа» Євген Вікторовський… Геть куцими є відомості про автора відомої картини «В’їзд Богдана Хмельницького в Київ», розстріляного більшовиками художника Миколу Івасюка, котрого великий Ілля Рєпін називав чи не найвизначнішим баталістом тих часів.
Тетяна МОІСЕЄВА
  "Урядовий кур'єр" за 27 грудня 2011


понеділок, 16 січня 2012 р.

Премію імені Василя Стуса отримали Євген Захаров, Володимир В’ятрович та Ірина Жиленко


Цьогорічну премію імені Василя Стуса отримали правозахисник Євген Захаров, історик Володимир В’ятрович та поетеса Ірина Жиленко.
У прес-службі Центру досліджень визвольного руху, церемонія вручення премії ім. Стуса пройшла 14 січня у столичному Будинку вчителя.

Почесну нагороду вручав відомий дисидент Євген Сверстюк, який був одним із ініціаторів її заснування.

Як зазначалося під час церемонії, Є.Захаров удостоєний премії ім. В.Стуса за багаторічну системну роботу у сфері захисту прав людини та видавничу діяльність, зокрема за третю частину «Міжнародного біографічного словника дисидентів. Україна»; В.В’ятрович - за розкриття таємниць архівів радянської спецслужби та актуальну публіцистичну працю «Історія з грифом "Секретно"»; І.Жиленко - за поетичну творчість та книгу спогадів «Homo Feriens», унікального літопису шістдесятників.
Премія імені Василя Стуса заснована 1989 року Українською асоціацією незалежної творчої інтелігенції. Вперше вручалася у Львові, а 1990 року набула столичного статусу. Премія присуджується авторам, які мають видатні успіхи у своїй галузі, займають виразну громадянську позицію, активно присутні в українському культурному просторі.

Премія традиційно вручається на Святі Різдвяних Василів, на якому згадують не тільки Василя Стуса, який народився на саме Різдво 1938 року, а й в Василя Чумака, народженого 7 січня 1901 року, Василя Симоненка (8 січня 1935 року), Василя Еллана-Блакитного (12 січня 1894 року).

Наразі лауреатів премії ім. В.Стуса близько 60 осіб, серед яких літератори, митці, вчені, громадські діячі.

вівторок, 10 січня 2012 р.

75 років від дня народження українського прозаїка, поета Євгена Пилиповича Гуцала (1937-1995)


Народився Є. Гуцало 14 січня 1937р. в с. Старому Животові (нині — Новоживотів) Оратівського району Вінницької області в родині сільських учителів. Світ дитинства, розтерзаний і водночас незмірно поглиблений великою трагедією війни, становить джерельну основу його творчості. До цього світу знову й знову повертається письменник на різних етапах свого літературного шляху.

У 1959р. Є. Гуцало закінчує Ніжинський педінститут, якийсь час працює в редакціях газет, видавництві «Радянський письменник» (нині «Український письменник»), а згодом повністю зосереджується на професійній літературній роботі. Активно друкуватися почав 1960р., а через два роки вийшла перша збірка оповідань «Люди серед людей». Книжку тепло привітали критика й літературна громадськість. Відтоді одна за одною виходять нові збірки письменника: «Яблука з осіннього саду» (1964), «Скупана в любистку» (1965), «Хустина шовку зеленого» (1966), «Запах кропу» (1969) та ін.
 
Лірична стихія творчості Є. Гуцала, як і прози інших «шістдесятників», стала формою суспільної опозиції. Батьки, дядьки й тітки — всі ті, хто складав збірний, плакатний образ народу-переможця, побачені дитячими очима в жахливому повоєнному сільському побуті, мали зовсім не такий оптимістичний вигляд, як на плакатах і в еталонних творах соцреалізму. Безперечна заслуга «шістдесятників», а серед них і Є. Гуцала, перед красним письменством полягає в тому, що вони перенесли своїх персонажів із площини героїчної в ліричну. Є. Гуцало почувався найбільш невимушено, розкуто, живописуючи красу природи й людей, охоче фіксуючи улюблений ним стан осяяння, здивування перед світом, те медитативне передчуття радості й любові, яке великою мірою визначає загальний настрій його ліричної прози («В полях», «Просинець», «Олень Август», «Вечір-чечір», «Скупана в любистку», «Клава, мати піратська», «Весняна скрипочка згори», «Запах кропу», «У сяйві на обрії»).

Вироблена ще в ранніх оповіданнях тонка акварельна манера письма, дитинна чистота і ясність світовідчуття, відкритість ліричного героя до прекрасного в усіх його проявах — усе це, поєднане з гострою увагою до народних характерів, інших національних прикмет — вічних і нових, склало основу його художнього стилю. Назва першої книжки — «Люди серед людей» — програмна. Її можна застосувати до всього літературного доробку Є. Гуцала.

У 60-ті роки, поряд із ліричними оповіданнями, етюдами, замальовками, поезіями в прозі, з'являються друком дві концептуальні повісті Є. Гуцала — «Мертва зона» (1967) та «Родинне вогнище» (1968, інша назва — «Мати своїх дітей»). Тоді ж, у другій половині 60-х, було написано й повість «Сільські вчителі», надруковану трохи згодом.

У повісті «Мертва зона» відбилося нове, формоване в 60-ті роки, бачення війни як тотального спустошення світу людей. Мертва зона — це те, що завжди породжується тоталітаризмом — чи то гітлерівського, чи то сталінського гатунку. І в зоні люди залишаються людьми, вони здатні на благородство, героїчний вчинок, але вони — приречені. Це суперечило «возвеличенню героїчного подвигу народу», ламало схеми, в яких закостеніла воєнна тематика.

Такий погляд на війну утверджує письменник і згодом у низці оповідань та повісті «З вогню воскресли» (1978), в основу якої покладено розповіді мешканців спалених сіл. Не вписувалась у жорсткі ідеологічні схеми й концепція повісті «Родинне вогнище», розповідь про повоєнну відбудову і на перший погляд малопомітну в житті «соціалістичного» села постать Ганни Волох — просто жінки, просто матері. Бережене нею родинне вогнище вкотре вже зігріло й згуртувало людей після щойно пережитої біди. Вічні цінності народної моралі й життєустрою в повісті безпосередньо протиставлені генеральним цінностям «найпередовішої» ідеології.

На початку 70-х років виходять друком лірико-психологічна повість «Дівчата на виданні» (1971), дилогія «Сільські вчителі» (1971) та «Шкільний хліб» (1973). Повісті з життя сільських учителів були високо оцінені критикою, здобули широке читацьке визнання. Ці сповнені просвітленого ліризму, зажури й надії твори, здається, були написані для того, щоб відновити надломлену віру народу в незнищенність моральних цінностей, переконати, що завжди, за будь-яких обставин люди мають лишатися людьми. Образ героїні повістей Олени Левківни — з ряду найкращих жіночих портретів, створених майстрами нашої прози.

Повість «Двоє на святі кохання», надрукована 1973р. в журналі «Вітчизна», подібно до згаданих уже «Мертвої зони» та «Родинного вогнища», на довгі роки була позбавлена права книжкового видання. Якщо перші дві повісті написані в жорсткувато-реалістичному ключі, то «Двоє на святі кохання» — твір наскрізь виконаний у звичній для письменника стилістиці: лірико-психологічній, медитативній.

Появі романів передували своєрідні, за визначенням автора, ексцентричні оповідання («Жінки є жінки», «Звабники і звабниці» та ін.), які ввійшли до збірок «Полювання з гончим псом» (1980) та «Мистецтво подобатись жінкам» (1986). У цих оповіданнях, написаних із невимушеним використанням елементів гротеску, травестії, бурлеску, своєрідно реалізується давній задум Є. Гуцала створити український Декамерон. Останнім часом прозаїк працював над «епосом-еросом» — твори «Блуд» (1993), «Імпровізація плоті» (1993).

Певною мірою несподіваним у цьому контексті, але таким заповітно актуальним виявився цикл публіцистичних статей, зібраних у посмертній збірці «Ментальність орди» (1996) про експансіоністську політику Росії.

Поважну частку творчого доробку письменника становлять твори для дітей: «Олень Август» (1965), «З горіха зерня» (1969), «Дениско» (1973), «Саййора» (1980), «Пролетіли коні» (1984). Дві останні книжки удостоєні Шевченківської премії. Дитяча проза (точніше — книжки для дітей і батьків) Є. Гуцала прикметна особливим, по-гуцалівськи поетизованим зображенням стосунків між людьми. Невичерпну «країну дитинства» письменник осмислює в різних жанрово-стильових формах, щоразу — в новому баченні, про що свідчить і цикл «Оповідання з Тернівки» (1982), книжка «Княжа гора» (1985).

У 1981p. вийшла друком перша поетична збірка Є. Гуцала «Письмо землі». Далі з'являються книжки віршів «Час і простір» (1983), «Живемо на зорі» (1984), «Напередодні нинішнього дня» (1989). Так рівно через двадцять років після надрукування першої поетичної добірки «Зелена радість конвалій» повертається письменник до лірики.

Вірші письменника — то своєрідне ворожіння над душею, сенс якого — в очищенні від суєтного, минущого, в омолодженні, у поверненні до того стану любові, людяності, космічної доброти, котрий і є найбільшим людським скарбом.