75 років від дня народження українського прозаїка, поета Євгена Пилиповича Гуцала (1937-1995)

Народився Є. Гуцало 14 січня 1937р. в с. Старому Животові (нині — Новоживотів) Оратівського району Вінницької області в родині сільських учителів. Світ дитинства, розтерзаний і водночас незмірно поглиблений великою трагедією війни, становить джерельну основу його творчості. До цього світу знову й знову повертається письменник на різних етапах свого літературного шляху.

У 1959р. Є. Гуцало закінчує Ніжинський педінститут, якийсь час працює в редакціях газет, видавництві «Радянський письменник» (нині «Український письменник»), а згодом повністю зосереджується на професійній літературній роботі. Активно друкуватися почав 1960р., а через два роки вийшла перша збірка оповідань «Люди серед людей». Книжку тепло привітали критика й літературна громадськість. Відтоді одна за одною виходять нові збірки письменника: «Яблука з осіннього саду» (1964), «Скупана в любистку» (1965), «Хустина шовку зеленого» (1966), «Запах кропу» (1969) та ін.

 

Лірична стихія творчості Є. Гуцала, як і прози інших «шістдесятників», стала формою суспільної опозиції. Батьки, дядьки й тітки — всі ті, хто складав збірний, плакатний образ народу-переможця, побачені дитячими очима в жахливому повоєнному сільському побуті, мали зовсім не такий оптимістичний вигляд, як на плакатах і в еталонних творах соцреалізму. Безперечна заслуга «шістдесятників», а серед них і Є. Гуцала, перед красним письменством полягає в тому, що вони перенесли своїх персонажів із площини героїчної в ліричну. Є. Гуцало почувався найбільш невимушено, розкуто, живописуючи красу природи й людей, охоче фіксуючи улюблений ним стан осяяння, здивування перед світом, те медитативне передчуття радості й любові, яке великою мірою визначає загальний настрій його ліричної прози («В полях», «Просинець», «Олень Август», «Вечір-чечір», «Скупана в любистку», «Клава, мати піратська», «Весняна скрипочка згори», «Запах кропу», «У сяйві на обрії»).

Вироблена ще в ранніх оповіданнях тонка акварельна манера письма, дитинна чистота і ясність світовідчуття, відкритість ліричного героя до прекрасного в усіх його проявах — усе це, поєднане з гострою увагою до народних характерів, інших національних прикмет — вічних і нових, склало основу його художнього стилю. Назва першої книжки — «Люди серед людей» — програмна. Її можна застосувати до всього літературного доробку Є. Гуцала.

У 60-ті роки, поряд із ліричними оповіданнями, етюдами, замальовками, поезіями в прозі, з'являються друком дві концептуальні повісті Є. Гуцала — «Мертва зона» (1967) та «Родинне вогнище» (1968, інша назва — «Мати своїх дітей»). Тоді ж, у другій половині 60-х, було написано й повість «Сільські вчителі», надруковану трохи згодом.

У повісті «Мертва зона» відбилося нове, формоване в 60-ті роки, бачення війни як тотального спустошення світу людей. Мертва зона — це те, що завжди породжується тоталітаризмом — чи то гітлерівського, чи то сталінського гатунку. І в зоні люди залишаються людьми, вони здатні на благородство, героїчний вчинок, але вони — приречені. Це суперечило «возвеличенню героїчного подвигу народу», ламало схеми, в яких закостеніла воєнна тематика.

Такий погляд на війну утверджує письменник і згодом у низці оповідань та повісті «З вогню воскресли» (1978), в основу якої покладено розповіді мешканців спалених сіл. Не вписувалась у жорсткі ідеологічні схеми й концепція повісті «Родинне вогнище», розповідь про повоєнну відбудову і на перший погляд малопомітну в житті «соціалістичного» села постать Ганни Волох — просто жінки, просто матері. Бережене нею родинне вогнище вкотре вже зігріло й згуртувало людей після щойно пережитої біди. Вічні цінності народної моралі й життєустрою в повісті безпосередньо протиставлені генеральним цінностям «найпередовішої» ідеології.

На початку 70-х років виходять друком лірико-психологічна повість «Дівчата на виданні» (1971), дилогія «Сільські вчителі» (1971) та «Шкільний хліб» (1973). Повісті з життя сільських учителів були високо оцінені критикою, здобули широке читацьке визнання. Ці сповнені просвітленого ліризму, зажури й надії твори, здається, були написані для того, щоб відновити надломлену віру народу в незнищенність моральних цінностей, переконати, що завжди, за будь-яких обставин люди мають лишатися людьми. Образ героїні повістей Олени Левківни — з ряду найкращих жіночих портретів, створених майстрами нашої прози.

Повість «Двоє на святі кохання», надрукована 1973р. в журналі «Вітчизна», подібно до згаданих уже «Мертвої зони» та «Родинного вогнища», на довгі роки була позбавлена права книжкового видання. Якщо перші дві повісті написані в жорсткувато-реалістичному ключі, то «Двоє на святі кохання» — твір наскрізь виконаний у звичній для письменника стилістиці: лірико-психологічній, медитативній.

Появі романів передували своєрідні, за визначенням автора, ексцентричні оповідання («Жінки є жінки», «Звабники і звабниці» та ін.), які ввійшли до збірок «Полювання з гончим псом» (1980) та «Мистецтво подобатись жінкам» (1986). У цих оповіданнях, написаних із невимушеним використанням елементів гротеску, травестії, бурлеску, своєрідно реалізується давній задум Є. Гуцала створити український Декамерон. Останнім часом прозаїк працював над «епосом-еросом» — твори «Блуд» (1993), «Імпровізація плоті» (1993).

Певною мірою несподіваним у цьому контексті, але таким заповітно актуальним виявився цикл публіцистичних статей, зібраних у посмертній збірці «Ментальність орди» (1996) про експансіоністську політику Росії.

Поважну частку творчого доробку письменника становлять твори для дітей: «Олень Август» (1965), «З горіха зерня» (1969), «Дениско» (1973), «Саййора» (1980), «Пролетіли коні» (1984). Дві останні книжки удостоєні Шевченківської премії. Дитяча проза (точніше — книжки для дітей і батьків) Є. Гуцала прикметна особливим, по-гуцалівськи поетизованим зображенням стосунків між людьми. Невичерпну «країну дитинства» письменник осмислює в різних жанрово-стильових формах, щоразу — в новому баченні, про що свідчить і цикл «Оповідання з Тернівки» (1982), книжка «Княжа гора» (1985).

У 1981p. вийшла друком перша поетична збірка Є. Гуцала «Письмо землі». Далі з'являються книжки віршів «Час і простір» (1983), «Живемо на зорі» (1984), «Напередодні нинішнього дня» (1989). Так рівно через двадцять років після надрукування першої поетичної добірки «Зелена радість конвалій» повертається письменник до лірики.

Вірші письменника — то своєрідне ворожіння над душею, сенс якого — в очищенні від суєтного, минущого, в омолодженні, у поверненні до того стану любові, людяності, космічної доброти, котрий і є найбільшим людським скарбом.

Книги Володимира Рожка поповнили фонди Кузнецовської бібліотеки

Володимир Рожко — автор двадцяти восьми книг і не однієї сотні статей на історичну тему, опублікованих не лише у виданнях українських, а й зарубіжних. Готуючи матеріал, він не просто працює в архівах, як це прийнято, переписуючи документи, свідчення, а, як правило, подорожує, досліджує, фотографує побачене, прагне відчути все серцем

 Рожко В.«Новітні мученики Святого Українського православ’я на історичній Волині (ХХ ст.)»

Книга– перше дослідження з історії мучеництва в Українській православній церкві. Автор опрацював тему, яка не досліджена не лише на Волині, але й в Україні загалом. До книги входять п’ять розділів. У них зокрема йдеться про мучеників (представників ієрархії, священства, чернецтва, дяків, псаломщиків, мирян) на Східній і Західній Волині впродовж усього московсько-більшовицького, польського, німецького, а відтак знову радянського окупаційних періодів. Праця «Новітні мучники…» написана на основі історичних джерел і численних наукових подорожей автора.

Володимир Рожко     «Дзвони Божих храмів історичної Волині Х-ХХ ст.».

По суті ця книга є унікальною у своєму роді, оскільки висвітлює ще мало досліджену тематику волинських дзвонів, їхню історію та сучасний стан. Завдяки особистим поїздкам, великим зібраним фактичним матеріалом і ґрунтовною джерельною базою, автор зміг висвітлити історію дзвонів починаючи зі Старого Завіту і закінчуючи сьогоденням.

КНИГИ ЮВІЛЯРИ - 2012

 

40 РОКІВ	Александрова Т. И. «Домовенок Кузька»  (1972)
175 років	Андерсен Г. Х. «Новий наряд короля»  (1837)
85 років	Белых Г., Пантелеев Л. «Республика ШКИД»  (1927)
160 років	Бічер-Стоу Г. «Хатинка дядечка Тома»  (1852)
140років	Верн Ж. «Навколо світу  за 80 днів»  (1872)
145 років	Верн Ж. «Діти капітана Гранта»   (1867-1868)
140років	Верн Ж. «Навколо світу  за 80 днів»  (1872)
145 років	Верн Ж. «Діти капітана Гранта»   (1867-1868)
115 років	Войнич Э. Л. «Овод»  (1897)
185 років	Гауф В. «Карлик Ніс»  (1827)
170 років	Гоголь Н. В «Мертві душі»  (1842)
100 років	Горький М. «Воробьишко»  (1912)
250 років	Гоцци К. «Король олень»  (1762)
200 років	Гримм, брати «Золоте гуся»  (1812)
200 років	Гримм, братья «Король-Лягушонок, или Железный Генрих»  (1812)
90 років	Грин А. « Червоні вітрила»  (1922)
145 років	Де Костер Ш. «Легенда про Уленшпігеля»  (1867)
145 років	Достоевский Ф. М. «Преступление и наказание»  (1867)
55 років	Ефремов И. «Туманность Андромеды»  (1957)
55 років	Железников В. К. «Чудак из 6-Б»  (1957)
175 років	Лермонтов М. Ю. «Бородино»  (1837)
175років	Лермонтов М. Ю. «Смерть поэта»  (1837)
115 років	Мамин-Сибиряк Д. Н. «Алёнушкины сказки»  (1897)
85 років	Маршак С. Я. «Почта»  (1927)
75 років	Маршак С. Я. «Рассказ о неизвестном герое»  (1937)
50 років	Медведев В. В. «Баранкин, будь человеком»  (1962)
315 років        315 рокв	Перро Ш. «Золушка, или Хрустальная туфелька»  (1697) Перро Ш. «Кот в сапогах»  (1697)
315 років	Перро Ш. «Мальчик-с-пальчик»  (1697)
315 років	Перро Ш. «Синя борода»  (1697)
315 років	Перро Ш. «Сказки моей матушки Гусыни, или Истории и сказки былых времен с поучениями»  (1697)
65 років	Полевой Б. Н. «Повесть о настоящем человеке»  (1947)
110 років	Поттер Б. «Питер кролик»  (1902)
180 років	Пушкин А. С. «Сказка о царе Салтане,  о сыне его славном и могучем богатыре  князе Гвидоне Салтановиче и о прекрасной  царевне Лебеди»  (1832)
90 років	Сабатини Р. «Одиссея капитана Блада»  (1922)
70 років	Сент-Экзюпери де А. «Маленький принц»  (1942)
115 років	Стокер Б. «Дракула»  (1897)
130 років	Твен М. «Принц і жебрак»  (1882)
50 років          75 рків            140 років	Токмакова И. П. «Деревья»  (1962) Толкин Д. Р. «Хоббит, или Туда и обратно»  (1937) Толстой Л. Н. «Азбука»  (1872)
160 років	Толстой Л. Н. «Детство»  (1852)
165 років	Тургенев И. С. «Записки охотника»  (1847)
160 років	Тургенев И. С. «Муму»  (1852)
150 років	Тургенев И.С. " Отцы и дети"  (1862)
115 років	Уэллс Г. «Человек-невидимка»  (1897)
60 років	Хемингуэй Э. «Старик и море»  (1952)
125 років	Чехов А. П. «Каштанка»  (1887)
95 років	Чуковский К. И «Крокодил»  (1917)
90 років	Чуковский К. И. «Мойдодыр»  (1922)

СПОГАДИ ІРИНИ ЖИЛЕНКО «HОMО FERIENS»: Живі шістдесятники

Нова «смолоскипівська» книжка — спогади поетки Ірини Жиленко, які мають назву «Homo feriens», — просто приречена стати етапною подією в сприйнятті, осмисленні й самоосмисленні українського шістдесятництва, головно літературного, мистецького. Стати незамінним виданням для всіх, хто цікавиться цією темою.

Текст «Homo feriens» іде ніби двома паралельними потоками. Перший — цитати або перекази зі щоденників, записників І.Жиленко, що їх вона вела в різні роки; подеколи тут виринають і її вірші. Другий — уже сучасні записи, десь як коментарі, згадки, уточнення, пояснення до написаного в минулому, десь описи вже нинішніх життєвих історій, словом, голос автора, яким він є сьогодні. А загалом вони охоплюють період від народження поетки (1941 рік), ба навіть раніше, від історій із життя її предків і до сучасності.

Перша обставина, котра робить книжку, як уже говорилося, незамінною, це фактаж. На розсуд сучасників, нащадків та істориків Ірина Жиленко пропонує чимало всього, що зберегла її пам’ять і щоденник. Наприклад, приголомшливу історію про те, як майбутня поетка виявилася донькою чоловіка, якого все дитинство вважала своїм дідом. Або менш ефектні, але так само важливі події — зустрічі, літературні та інші імпрези, розмови, дискусії та факти літературного процесу тощо. Переконливе уявлення про становлення шістдесятників дасть і розповідь про «плідні професійні розмови» в Будинку творчості в Одесі, куди з’їхалися молоді літератори з усієї України. Усе зводилося до боротьби за право публічно читати, цитувати, поважати письменників з-поза гранітного соцреалістичного канону, «всіляких Хлєбникових» та інших.

Як справедливо та неодноразово зазначає Ірина Жиленко, їхньому поколінню випало перейти боротьбу з усеохопним (іноді й власним) невіглаством сталінської та постсталінської доби, із суспільним абсурдом, боротьбу, котра наступникам часто є незрозумілою.

У книжці є чимало цікавої історичної, біографічної інформації й про інших діячів тих років. Жиленко говорить як про добрі, так і про негідні вчинки колег, часом лоскотно наближається до особистих подробиць. Проте не переходить на рівень пліток, «жовтизни». А ще — не ідеалізує власних вчинків, визнає свою слабкість, м’яку позицію. Хоча місцями й схильна до категоричності.

Інша важлива перевага «Homo feriens» — відсутність «бронзи», надмірного пафосу. Ірина Жиленко пише абсолютно безпосередньо, як і личить глибоко ліричному, емоційному поетові. У випадку із шістдесятниками — це просто-таки «жива вода», протиотрута на заяложені героїчні (або викривальні) формули. Як наслідок, Іван Драч у неї одночасно трохи кумедний, незграбний молодик та епохальний поет. А дисиденти — і борці за особисту, людську, національну гідність, і просто веселі хлопці та дівчата. З якими, до речі, зовсім не обов’язково погоджуватися в усьому (зокрема, поетка радикально відкидала й відкидає природно посталий в умовах боротьби чіткий поділ «свій—чужий»; саме це дозволяє їй захищати Ліну Костенко від звинувачень в угодовстві).

Один зі стереотипів про шістдесятництво ставить цій течії в нашій культурі діагноз цілковитої громадської заангажованості, принесення естетики в жертву етиці. «Homo feriens» чітко засвідчує: усе, щонайменш, не так просто. Більше того, у шістдесятників питання естетизму та суспільної ролі поета прозвучало всерйоз уперше, мабуть, від початку 1920-х років. Ірина Жиленко згадує ці суперечки, як вона завжди схилялася до суто ліричної основи поезії, як неорганічно вона почувалася, намагаючись творити тексти «громадянського звучання». Відгомони тієї дискусії можна почути й сьогодні, хоч би й у розмові між Євгеном Сверстюком та Валерієм Шевчуком, зафіксованій Тарнашинською в своїй останній «смолоскипівській» книжці. Не буде перебільшенням сказати, що саме тодішні сумніви й суперечки підготували ґрунт для сьогоднішнього різноманіття, коли естетство вільно співіснує із суспільно актуальним письмом, а порожній епатаж — із убогим моралізаторством.

Ця книжка дуже емоційна — до краю й через край. Людям із тонкою душевною організацією чи слабкими нервами — на повному серйозі — варто читати її обережно, ковтками, можливо, пропускаючи деякі епізоди. Надто вже багато тут перемішано напруження, радості, болю, трагедій, розчулення та співчуття, причому не награних, механічних симулякрів, а таких, що виростають із більш ніж переконливих життєвих подій: кохань, розлук, арештів, смертей, розчарувань, підлоти, зрад, маленьких радощів, великого відчаю, надій і безнадії. Сентиментальність «Homo feriens» іноді важка.

Та все ж краще її прочитати. Бодай для того, щоб комусь згадати, а комусь уперше відчути дух, настрій, буденні подробиці тих років. Побачити мальовничі вулички й людей повоєнного Києва, котрі ще перуть і святкують цілими дворами. Побачити молодих, наївних хлопців і дівчат, що зросли в майже геть зачищеному, притлумленому просторі культури, історії, пам’яті, а тепер жадібно вбирають усе забуте, відгороджене та заборонене. Котрі ще не здогадуються, якими дивними епічними просторами міжчасся їм доведеться йти.

* * *

Літературна газета , 8 грудня 2011 року

ПСИХОЛОГІЧНА ТРАВМА КОНФОРМІЗМУ

Віталій Коротич Цілком особисто

X.: Фоліо, 2011

Увертюра: «Український народ покла­дав свою надію на кількох людей різ­них — був перший Президент, дру­гий, третій, Ви. Ви, можливо крім Леоніда Даниловича, найбільш діло­вий чоловік, який працював, який очо­лював якесь виробництво». (Віталій Коротич — Віктору Януковичу під час інтерв'ю на День незалежності 2011 року.)

Після видання листування Оксани Забужко з Юрієм Шевельовим, можли­во, в Україні почнеться мода на епіс­толярний жанр. Принаймні «Фоліо» доволі швидко збагнуло потенційну кон'юнктуру та видало збірку листів Віталія Коротича до Дмитра Кременя.

Перший лист датований 1987роком,але між першим і другим листом є пауза в майже два десятиліття — дру­гий лист збірки датовано 1 червня 2004 року. Тобто складається вражен­ня, ніби листування було відновле­не 2004 року. Здається, це таки не так.

Принаймні листи Коротича залиша­ють враження, що листування трива­ло довго, без пауз. Тобто частину епіс­толярію часів кінця «совка» та почат­ку Незалежності читач не побачить. Так само він не зможе прочитати від­повідей Кременя — з невідомих при­чин їх немає. Чи то один із кореспон­дентів посоромився, чи то Коротич ви­дався більш цікавим як соло.

Здається, представляти Віталія Коротича немає сенсу. Поет, лі­кар, журналіст, перекладач, головред «Огонька» — такий собі multitassker-шістдесятник. До Коротича дуже по- різному ставляться в Україні. Та й він сам ставиться до України по-різному.

Листи Віталія Коротича так само не­однорідні. З одного боку, в них декла­рується патріотизм, зболіла душа, туга. Автор очевидно позиціонує себе че­рез рефрен тез про «гідність» та «ні­кому не вклонявся». Особливою цін­ністю та ознакою незаангажованості своєї письменницької суті Коротич вважає вміння вести дружбу з людьми з-поза письменницьких кіл. Тобто ліка­рями, юристами.

З іншого боку, листи Коротича на­повнені низкою нав'язливих ідей, які суперечать самі собі. Все би нічо­го — власне кожен може думати та писати про що завгодно. Але є «але» — очевидно «Цілком осо­бисто» було іміджевим проектом. Якщо так, то враження про імідж Коротича завдяки листам скла­дається більш ніж розмите.

З-поміж таких нав'язливих ідей є теза про незалежність митця. В одних листах вона зву­чить так впевнено, що нагадує ауто­тренінг. В інших листах ця неза­лежність взагалі звучить фальшиво. Принаймні після фраз про організацію Дмитром Табачником бенкета на честь Коротича.

Попри всі видимі подвійні стандар­ти та можливі навколополітичні асо­ціації, листи Коротича можуть стати цікавим антропологічним і літератур- но-історичним матеріалом. Річ у тім, що листування наповнене обгово­ренням колег-письменників зі Спілки письменників України. Звісно, цей  лі­тературний орган давно не виконує своїх прямих фізіологічних функцій. Але він досі є прихистком для числен­них нинішніх і колишніх гуру літера­тури. Коротич ховає їх під цнотливими ініціалами. Але спробуйте не вгада­ти, хто насправді заховався під імена­ми Іван Д., Борис 0., Дмитро П„ Ліна К. та інші.

«Листи Коротича читати можна. Головне фільтрувати авторський базар і ловити цікаві й корисні референції та натяки. Словом, журналісту, критику, оглядачу, студенту- філологу, істориьсу — «на замєтку»

Журнал "Шо" листопад-грудень 2011р.

"Довгий список" 2011 року

Видання The New York Times оприлюднило топ-100 найбільш помітних книжок 2011 року – свого роду «довгий список» 2011, із якого ближче до кінця року сформується «короткий» рейтинг десятки найкращих книжок року, що минає.
До списку потрапили 45 художніх книжок і 55 науково-популярних творів. Серед найбільш прикметних несподіванок – відсутність у списку біографії Стіва Джобса (автор – Волтер Айзааксон), яка ще до офіційного виходу встигла стати бестселером на Amazon’i (і, до слова, вжеперекладена українською), а також роману «Врятувати кістки» лауреатки National Books Award 2011 Джесмін Вард.
Утім, гучних імен у списку не бракує: туди потрапили, зокрема, претендент на найпрестижнішу літературну премію Азії Харукі Муракамі з трилогією «1Q84», лауреат Пулітцерівської премії Джеффрі Євгенідіс із книжкою «Весільний сюжет» (Marriage Plot», щойно номінований на Bad Sex Awards Стівен Кінґ зі своїм новим романом про вбивство Кеннеді, лауреат Букерівської премії 2011 р. Джуліан Барнс із «Відчуттям кінця», а також перспективні дебютанти – Теа Обрехт із «Дружиною тигра» і Чед Гербах із «Мистецтвом поля».
Повністю ознайомитися з анонсованим «довгим списком» 2011 року можна на сайті New York Times.
http://www.litgazeta.com.ua/node/2436

Огляд літератури Кузнецовських літераторів