СПОГАДИ ІРИНИ ЖИЛЕНКО «HОMО FERIENS»: Живі шістдесятники

Нова «смолоскипівська» книжка — спогади поетки Ірини Жиленко, які мають назву «Homo feriens», — просто приречена стати етапною подією в сприйнятті, осмисленні й самоосмисленні українського шістдесятництва, головно літературного, мистецького. Стати незамінним виданням для всіх, хто цікавиться цією темою.

Текст «Homo feriens» іде ніби двома паралельними потоками. Перший — цитати або перекази зі щоденників, записників І.Жиленко, що їх вона вела в різні роки; подеколи тут виринають і її вірші. Другий — уже сучасні записи, десь як коментарі, згадки, уточнення, пояснення до написаного в минулому, десь описи вже нинішніх життєвих історій, словом, голос автора, яким він є сьогодні. А загалом вони охоплюють період від народження поетки (1941 рік), ба навіть раніше, від історій із життя її предків і до сучасності.

Перша обставина, котра робить книжку, як уже говорилося, незамінною, це фактаж. На розсуд сучасників, нащадків та істориків Ірина Жиленко пропонує чимало всього, що зберегла її пам’ять і щоденник. Наприклад, приголомшливу історію про те, як майбутня поетка виявилася донькою чоловіка, якого все дитинство вважала своїм дідом. Або менш ефектні, але так само важливі події — зустрічі, літературні та інші імпрези, розмови, дискусії та факти літературного процесу тощо. Переконливе уявлення про становлення шістдесятників дасть і розповідь про «плідні професійні розмови» в Будинку творчості в Одесі, куди з’їхалися молоді літератори з усієї України. Усе зводилося до боротьби за право публічно читати, цитувати, поважати письменників з-поза гранітного соцреалістичного канону, «всіляких Хлєбникових» та інших.

Як справедливо та неодноразово зазначає Ірина Жиленко, їхньому поколінню випало перейти боротьбу з усеохопним (іноді й власним) невіглаством сталінської та постсталінської доби, із суспільним абсурдом, боротьбу, котра наступникам часто є незрозумілою.

У книжці є чимало цікавої історичної, біографічної інформації й про інших діячів тих років. Жиленко говорить як про добрі, так і про негідні вчинки колег, часом лоскотно наближається до особистих подробиць. Проте не переходить на рівень пліток, «жовтизни». А ще — не ідеалізує власних вчинків, визнає свою слабкість, м’яку позицію. Хоча місцями й схильна до категоричності.

Інша важлива перевага «Homo feriens» — відсутність «бронзи», надмірного пафосу. Ірина Жиленко пише абсолютно безпосередньо, як і личить глибоко ліричному, емоційному поетові. У випадку із шістдесятниками — це просто-таки «жива вода», протиотрута на заяложені героїчні (або викривальні) формули. Як наслідок, Іван Драч у неї одночасно трохи кумедний, незграбний молодик та епохальний поет. А дисиденти — і борці за особисту, людську, національну гідність, і просто веселі хлопці та дівчата. З якими, до речі, зовсім не обов’язково погоджуватися в усьому (зокрема, поетка радикально відкидала й відкидає природно посталий в умовах боротьби чіткий поділ «свій—чужий»; саме це дозволяє їй захищати Ліну Костенко від звинувачень в угодовстві).

Один зі стереотипів про шістдесятництво ставить цій течії в нашій культурі діагноз цілковитої громадської заангажованості, принесення естетики в жертву етиці. «Homo feriens» чітко засвідчує: усе, щонайменш, не так просто. Більше того, у шістдесятників питання естетизму та суспільної ролі поета прозвучало всерйоз уперше, мабуть, від початку 1920-х років. Ірина Жиленко згадує ці суперечки, як вона завжди схилялася до суто ліричної основи поезії, як неорганічно вона почувалася, намагаючись творити тексти «громадянського звучання». Відгомони тієї дискусії можна почути й сьогодні, хоч би й у розмові між Євгеном Сверстюком та Валерієм Шевчуком, зафіксованій Тарнашинською в своїй останній «смолоскипівській» книжці. Не буде перебільшенням сказати, що саме тодішні сумніви й суперечки підготували ґрунт для сьогоднішнього різноманіття, коли естетство вільно співіснує із суспільно актуальним письмом, а порожній епатаж — із убогим моралізаторством.

Ця книжка дуже емоційна — до краю й через край. Людям із тонкою душевною організацією чи слабкими нервами — на повному серйозі — варто читати її обережно, ковтками, можливо, пропускаючи деякі епізоди. Надто вже багато тут перемішано напруження, радості, болю, трагедій, розчулення та співчуття, причому не награних, механічних симулякрів, а таких, що виростають із більш ніж переконливих життєвих подій: кохань, розлук, арештів, смертей, розчарувань, підлоти, зрад, маленьких радощів, великого відчаю, надій і безнадії. Сентиментальність «Homo feriens» іноді важка.

Та все ж краще її прочитати. Бодай для того, щоб комусь згадати, а комусь уперше відчути дух, настрій, буденні подробиці тих років. Побачити мальовничі вулички й людей повоєнного Києва, котрі ще перуть і святкують цілими дворами. Побачити молодих, наївних хлопців і дівчат, що зросли в майже геть зачищеному, притлумленому просторі культури, історії, пам’яті, а тепер жадібно вбирають усе забуте, відгороджене та заборонене. Котрі ще не здогадуються, якими дивними епічними просторами міжчасся їм доведеться йти.

* * *

Літературна газета , 8 грудня 2011 року