середа, 3 червня 2020 р.

У літо з книгою



Ура, здійснилося, дочекалися! Попереду три місяці волі: ні уроків, ні домашніх завдань, а тільки нові друзі, ігри і подорожі. Але канікули будуть неповними без… книги. А в цю пору року вона обов’язково має бути пронизана літнім духом, теплом і сонцем – аби дарувати незабутні емоції та враження. Це може бути як зворушлива історія, так і відчайдушні пригоди – головне, щоб книга була по-справжньому літньою. Ловіть підбірку книг, які ідеально підійдуть для читання в гамаку чи на пляжі в найпрекраснішу пору року – літо.

Полліанна - книга зворушлива і повчальна, по ній знімають фільми, ставлять п'єси і видають безліч книг.
Повість про дівчинку з дивним ім"ям Полліанна, написана в 1912 році американською письменницею Елінор Портер, миттєво стала улюбленою книгою дітей по обидва боки Атлантичного океану. Яскраві й живі образи героїв, драматичне розповідання, присмачене м"яким гумором, глибока людяність — усе це відразу ж поставило «Полліанну» в один ряд із кращими зразками світової дитячої літератури. Героїня повісті маленька сирота — зуміла змінити життя цілого містечка й відкрити серця його мешканців. А відбулося це насамперед тому, що вона вміла любити, вірити, сподіватися й дарувати радість. Із тих пір уже кілька поколінь юних читачів захоплено співпереживають пригодам Полліанни, а книга Елінор Портер продовжує своє довге життя.

Ще одна дівчинка, книги про яку давно увійшли в "Золотий фонд" дитячої літератури і не перестають радувати і дивувати чергове покоління дітей і дорослих. Історії Аліси, розказані Льюїсом Керроллом розвивають уяву і захоплюють за собою в фантастичні пригоди.
Аліса в Країні чудес - подарує вашій дитині години і дні радості від спілкування з Алісою, дозволяючи знову і знову переживати її чудові пригоди і подорожі.


101 далматинець - книга, в яку закохані діти різного віку. Історія невгамовних цуценят порадує будь-кого. Від цієї книги складно відірватися - вона легка, цікава і смішна. Саме те, для літнього відпочинку!

У пана та пані Любеньких живе пара чудових собак-далматинців — Понґо й Леді. Господарі надзвичайно їх люблять і не можуть натішитися п’ятнадцятьма цуценятами, які народжуються невдовзі. Проте у затишному будиночку Любеньких ніхто й не підозрює, яка небезпека чигає на маленьких далматинців…
Роман «101 далматинець» британської письменниці Доді Сміт вже кілька десятиріч є улюбленим для багатьох дітлахів зі всього світу. І ось він нарешті побачить світ в українському перекладі Наталії Ясіновської у «Видавництві Старого Лева»! Це історія про подружжя Любеньких, у яких одного дня замість двох чудових собак-далматинців з’являється аж сімнадцять! А це означає, що попереду буде багато пригод як для людей, так і для їхніх хвостатих улюбленців.
Діти капітана Гранта - книга, присвячена пригодам, подорожам і відкриттям
Ще одна книга, від якої дитину не відірвати навіть за допомогою морозива.  Герої цієї книги, так само як і герої Стівенсона,  відомі і не потребують представлення. І хоча роман "Діти капітана Гранта" був повністю опублікований ще у 1868 році, він не перестає захоплювати юних читачів. Впевнені, що після того, як дитина прочитає цей роман, вона захоче познайомитись з іншими творами письменника, такими як "Двадцять тисяч льє під водою", або "Таємничій острів" Цю чудову книгу в приємному оформленні та зручному форматі зручно брати з собою в власні походи і подорожі.
Чарлі и шоколадна фабрика - неодмінний атрибут будь-якого позакласного читання.
Повний пригод і переживань подорож хлопчика в чарівну країну шоколаду, яка таїть в собі не тільки цукерки і солодощі, а й несподівані небезпеки і підступні випробування.
Чарлі і шоколадна фабрика — найпопулярніша книга Роальда Дала, одного з літературних батьків Джоан Ролінґ — авторки «Гаррі Поттера»...
Пригоди Тома Сойєра - класика, яку знають всі. 
Але ця книга в оформленні Роберта Інгпена не залишить байдужим нікого. Дивовижні авторські ілюстрації занурюють у світ дитинства і захоплюють читача за собою в безтурботне країну фантазії. Приголомшливий подарунок до літніх канікул, та й просто захоплююче чтиво в чудовому оформленні!

Машина для Здійснення бажань, або Суботік возвращается в суботу. - нова класика від німецького дитячого письменника Пауля Маара. 
Книга сповнена гумору, несподіваних поворотів і фантастичних пригод.

Незабутніх літніх канікул вам разом з кращими дитячими книгами! Нехай ваше літо подарує вам тільки радість, яскраві емоції і переживання!
Джерело: https://informunka.blogspot.com/

ЦІКАВІ ФАКТИ З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ


ПЕРШИЙ ОПИС БІБЛІОТЕКИ 
відносять до 1288 року — це перечислення й опис бібліотеки князя Володимира Васильовича, зроблені Волинським літописцем. Цікаво, що Стародавня Русь цінувала книги незалежно від змісту: книги були дуже дорогі. Монастирі для їхньої охорони робили інвентарні описи, які служили виключно з практичною метою.

НАЙДАВНІШИМИ ДРУКОВАНИМИ КНИЖКАМИ, призначеними для нашої землі, було 5 книжок церковнослов’янською мовою, що їх видав 1491 року в Кракові друкар Швайпольт (Святополк) Фіоль. Цей почин приніс східним слов’янам друкарську справу.
ПЕРШИМ ВИДАТНИМ РЕНЕСАНСНИМ УКРАЇНСЬКИМ ПОЕТОМ, ім’я і твори якого знаємо, треба вважати Павла Русина з Кросна (народився близько 1470 р., а помер 1517 р.). Поет довго працював у Кракові, викладаючи у тамтешній академії, бував він в Угорщині, жив у Відні. Однак першим з українців, хто почав писати латиномовні вірші, був Юрій Дрогобич (книга «Прогностичне судження...», 1483 рік).
ПЕРШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ СЛОВНИК складено після 1581 року невідомим автором. Він лишився в рукописі і мав назву: «Лексис з тлумаченням слов’янських слів на просту мову». Тут всіх слів 896, автор підшив свого рукописа до «Острозької Біблії», яка вийшла в 1581 році, і в такому вигляді словник дійшов до нашого часу.
ПЕРШИЙ БУКВАР видав Лаврентій Зизаній у Вільні 1596 року. Він називався «Наука до читання й розуміння слов’янського письма». До книжки додав Зизаній «Лексис», тобто словник. «Наука» Зизанія започатковує довгий ряд видань букварів на Україні і в Білорусії у старі часи. Словник Зизанія містив 1061 слово. Церковнослов’янські слова тут пояснюються простою українською мовою, яка майже тотожна з теперішньою. Це перший друкований словник української мови.
ПЕРШИЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ ГУРТОК відомий нам на території України, зібрав у II половині XVI ст. князь К. Острозький. До нього входили друкар і поет, брат Северина Наливайка, Дем’ян Наливайко, автор знаменитої на свій час книги «Апокрисис» Христофор Філалет, поет і культурний діяч Г. Смотрицький, його син Мелетій та інші.
ПЕРШИМ ТЕОРЕТИКОМ ВІРШОВОГО УКРАЇНСЬКОГО МИСТЕЦТВА є Мелетій Смотрицький (1577-1633). Думки про науку поезію він виклав у своїй знаменитій «Граматиці слов’янській», яка вперше вийшла в Ев’є 1619 року. Між іншим, у граматиці є цікаве посилання на твір М. Стрийковського: «Хронограф Достовірний» (4-а Хронологія): «Овідій, славний латинський поет, був в ув’язненні у сармацьких народів і, навчившись досконало слов’янського діалекту, визнав його за чистий і красний і писав на ньому чудові стихи, або вірші».
НАЙДАВНІШИЙ ОПИС ДРАМАТИЧНОЇ ВИСТАВИ на території України лишив нам польсько-український поет XVII ст. Бартоломей Зиморович у своїй «Історії міста Львова» (середина XVII ст.), писаній латинською мовою. Виставу влаштувала шкільна молодь на честь архієпископа Івана Соліковського в червні 1583 року.
НАЙДАВНІШИМИ УКРАЇНСЬКИМИ ГУМОРИСТИЧНИМИ СЦЕНАМИ є дві інтермедії, додані до драми Я. Гаватовича «Трагедія, або Візерунок смерті Івана Хрестителя», їх було відіграно в Кам’янці Струмиловій на ярмарку, в день відзначення смерті Іоанна Хрестителя, під керівництвом Якуба Гаватовича, вільних наук і філософії бакаляра, тобто вчителя. Сама драма написана польською мовою, а інтермедії — українською. З часу появи цих драматичних сцен і бере початок українська драматургія. Інтермедії Гаватовича вийшли такі живі за формою і змістом, що їх з невеликими мовними поправками можна було б ставити і в наші часи, що й здійснили з успіхом у 1969 році артисти Львівського театру ім. Заньковецької в тій-таки Кам’янці Струмиловій на честь 350-річчя з часу першої їхньої вистави.
ПЕРШІ ВИДАННЯ ГРАЖДАНКОЮ з’явилися на Україні досить пізно, в II половині XVIII ст. Доти книги в нас друкувалися чи латинським, чи, здебільшого, церковнослов’янським шрифтом. Так звана «гражданка», якою ми користуємось і тепер, була заведена в Росії в 1708 році. Цей шрифт приходить на Україну тільки через 56 років, уперше ним починають користуватися в Єлисаветградській друкарні, заснованій при штабі новоросійського генерал-губернатора А. Мельгунова. Але ця друкарня (відкрита 1764 чи 1765 року) випускала тільки бланки для «пашпортів», карантинні свідоцтва та інші папери урядового замовлення.
ПЕРШЕ ЕТНОГРАФІЧНЕ ВИДАННЯ вийшло в 1777 році під назвою «Описание свадебных украинских простонародных обрядов в Малой России и в Слободской украинской губернии, также и в великороссийских слободах, населенных малороссиянами, употребляемых». Написав цю книжечку «прапорщик армейских пехотных полков, состоящих в украинской дивизии» Калиновський.
ПЕРШІ ВИСТАВИ «НАТАЛКИ ПОЛТАВКИ» відбулись у Полтаві зі спеціального дозволу князя Рєпніна. Для подальших вистав треба було цензурного дозволу. Тим часом М. Щепкін захотів поставити цю п’єсу на свій бенефіс у Харкові. Г. Квітка-Основ’яненко порадив йому оголосити якусь давню п’єсу, а перед днем бенефісу зіслатись на нездоров’я якогось актора і просити зіграти «Наталку Полтавку», річ уже дозволену для вистави.
НАЙДАВНІШИЙ ЧАСОПИС НА УКРАЇНІ з’явився 1776 року у Львові. Був це тижневик «Gazette de Leopol», тобто «Львівська газета», що видавалася французькою мовою. Газету заповнювали вісті з усіх важливіших міст Європи, передусім зі столиць — від Москви до Мадрида, щось на зразок теперішніх повідомлень телеграфних агентств і хронікальних новин. Друкувалися оголошення виграшних номерів лотереї, купецькі й інші оповістки. Подавалися відомості з місцевого життя, зокрема львівського, а також деякі звістки зі Східної України. До газети виходив додаток.
ПЕРШИМ ЖУРНАЛОМ НА УКРАЇНІ, який намагався увести до літератури українську мову, був «Харьковский Демокрит», що його видавав у 1816 році «доктор изящных наук» Василь Маслович. Сам Маслович надрукував тут кілька українських віршів. Видавець був світською людиною і мав ще славу чудового танцюриста, — з особливим умінням танцював він козачка. Виходив журнал тільки в 1816 році. Був це сатиричний місячник. У тому ж таки році почав виходити інший харківський журнал «Украинский Вестник» (до 1819 р.). Його видавали: кандидат Харківського університету Є. Філомафитський, капітан Г. Квітка (він же Основ’яненко) та вчитель гімназії Розумник-Гонорський. Журнал містив чимало матеріалів до історії, географії та етнографії України. Після припинення існування «Украинского Вестника» П. Гулак-Артемовський хотів видавати журнал «Харьковская Муза», але йому з тим задумом не повелося, і тільки 1824 року почав при університеті виходити в Харкові «Украинский Журнал», який проіснував до 1825 року включно (2).
ПЕРШИЙ ЛІТЕРАТУРНО-НАУКОВИЙ ЧАСОПИС У ГАЛИЧИНІ з’явився 1849 року. Почав видавати його поет І. Гушалевич з 7 травня замість закритих політично-літературних «Новин». Мав він назву «Пчола», і вийшло всього 19 номерів. З вересня того-таки року часопис перестав існувати.
ПЕРШУ ХРЕСТОМАТІЮ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ уклав у 1829 році галичанин І. Могильницький. Починалася вона з привілею руського князя Льва з 1292 року, потім ішли зразки творів літератури XVI—XVIII ст.: перекладні, оригінальні вірші, проповіді, пісні з «Богогласника», вірш про Вакулу Чмиря, уривки з «Енеїди». Першу друковану хрестоматійку з української літератури видав Й. Левицький у своїй граматиці 1834 року. ПЕРША ДРУКОВАНА АНТОЛОГІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ вийшла в Почаєві 1790 року — це був звід духовних віршів і пісень, що складався з чотирьох частин і містив у собі вірші, присвячені Богу, Богородиці, святим та іконам. Збірник містив 247 творів і називався «Богогласник». У XIX ст. книжка багато разів перевидавалася.
ПЕРШИМ УКРАЇНСЬКИМ ЛІТЕРАТУРНИМ КРИТИКОМ треба вважати О. Бодянського, котрий під псевдонімом Мастак надрукував у ж. «Телескоп» проф. Надєждіна (1834 р.) перший огляд сучасного українського письменства, за вихідну беручи видання Квітчиних повістей. Після нього виступають як літературні критики М. Костомаров, А. Метлинський, М. Гатцук, П. Куліш. Ці критики починають українську літературу від Г. Квітки-Основ’яненка, заперечують І. Котляревського та його наступників, тобто вони виросли із заперечення явища, котре зветься «котляревщина».
ВПЕРШЕ СЕЛЯНИН СТАВ ЛІТЕРАТУРНИМ «СЕРЙОЗНИМ» ГЕРОЄМ під пером Г. Квітки-Основ’яненка. До 1838 року, тобто до появи оповідання Б. Авербаха, селянин не виступав у європейській літературі як «серйозний» герой. Доти селян зображували ідеалізовано, з’являлися вони у творах гумористичних та ідилічних, а загалом на селян дивилися як на сіру, безбарвну масу. В оповіданнях Г. Квітки-Основ’яненка селянин став «серйозним» героєм ще 1829 року, тобто за десятиліття до впровадження такого героя в літератури інші.
ПЕРШІ УКРАЇНСЬКІ ПОЕТЕСИ. Найдавнішими українськими поетесами, імена яких відомі й про яких збереглися документальні свідчення, — інокиня Анисія Парфенівна і Анна Любовичівна, жили, очевидно, в кінці XVII — на поч. XVIII ст. і залишили акровірші, де вписано їхні імена.
ПЕРШИМИ УКРАЇНСЬКИМИ ПОЕТЕСАМИ XIX СТ. треба вважати Марту Писаревську (1799-1874) і Олександру Псьол (1817-1887). Творів обох поетес збереглося зовсім мало. М. Писаревська за життя надрукувала один тільки вірш «Петраркина пісня» (переспів із Петрарки — «Сніп», 1841), хоч написала значно більше. її спадщина зберігалася довгий час у місті Вовчій (Волчанськ) на Харківщині в онуки поетеси, доля її натепер невідома. О. Псьол почала писати під впливом Т. Шевченка, її поетичний цикл «Три сльози дівочі» був відгуком на арешт кириломефодіївців, зокрема Т. Шевченка. Довгий час ці вірші приписували П. Кулішу. Деякі твори О. Псьол видавалися також за твори самого Т. Шевченка. Особливо любив поет вірш О. Псьол «Свячена вода» і навіть прохав друзів прислати йому цей вірш на заслання .
ПЕРШОЮ ОРИГІНАЛЬНОЮ КОМЕДІЄЮ В ГАЛИЧИНІ в XIX ст. була п’єса Рудольфа Моха «Справа в селі Клекотині», чи інакше названа «Сварка». Цей твір — сатира на панські порядки і на панське знущання над селянином. Переробку цієї комедії під заголовком «Проциха» грали в галицькому театрі, зокрема під дирекцією О. Бачинського. Сам Р. Мох був ще й поетом. Його поетична книга «Мотиль» вийшла в 1841 році і була тепло зустрінута публікою.
ПЕРША УКРАЇНСЬКА ПЕДАГОГІЧНА ГАЗЕТА почала виходити в Будапешті 1868 року і призначалася для народних учителів Закарпаття, Видавало її угорське королівське міністерство народної освіти. Звалася вона «Газета для народних учителей» (формат 28 на 19 см). Це був український переклад угорської газети, писаний на так званому «язичії» (мішанина церковнослов’янської і української мов). Для вчителів видавали її безкоштовно, а охочі могли передплачувати. В газеті друкували методичні статті та відомості про школи. Редактор річників 1868 і 1869 років — Іван Керней. З 6-го річника мова газети наблизилася до народної. Пізніше тижневик для вчителів «Учитель» почав виходити й у Львові (1880 р., 1889-1914 рр.).
ПЕРШИЙ ДРАМАТИЧНИЙ КОНКУРС було організовано в Галичині в 1864-1865 роках. Це сталося після того, коли у Львів на початку 1864 року приїхав запрошений на посаду директора українського театру актор із Житомира О. Бачинський.
ПЕРША ШИРОКА АНТОЛОГІЯ ТВОРІВ УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕНСТВА, укладена історичним способом, підсумовувала столітній розвиток нової української літератури і називалася «Вік». Вийшла вона в З томах 1900 року з короткими життєписами, оцінками творчості й бібліографіями. Починалася з І. Котляревського й містила твори близько 80 письменників.
ПЕРШИЙ ТЛУМАЧНИЙ СЛОВНИК УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ — «Словарь української мови» за редакцією Б. Грінченка, хоч він мав форму українсько-російського словника: українські слова тут не так перекладалися, як тлумачилися російською мовою. Робота над словником була однією з найбільших заслуг письменника Б. Грінченка перед українською культурою. Вийшов словник в 4 томах у Києві в 1907-1909 роках (138, 68).

Цікаві факти про письменників


                    Дивацтва І.Нечуя-Левицького

Вставав та лягав у визначену годину. Їв тільки вдома у призначену годину і ніколи ніде не хотів випити ні чаю, ні кави, бо то було не в призначену годину і не таке, як він звик, а значить, могло йому нашкодити.
Щодня, у визначений час, ішов гуляти одним і тим самим маршрутом: нагору до Володимирської, потім до фунікулера й назад Хрещатиком додому, завжди під парасолькою. Дуже боявся застудитися і, навіть їдучи влітку на два тижні кудись, брав з собою пальто осіннє, кожуха і шапку.
Дуже категоричним був щодо правопису: "Писати треба так, як люди говорять!". Велику зненависть мав до "і" та до апострофа (писав сімя, а не - сім'я). Так само люто ненавидів "й" на кінці прикметників у місцевому відмінку і страшно обстоював за те, щоб писати - "на зелені траві", "у сиві шапці" і запевняв, що так говорить величезна частина України, бо він же багато років ходить до Михайлівського монастиря і там розмовляє з прочанками, опріче того, розмовляє з двірниками і з бабами, що носять молоко.
1904-го року на ювілеї Нечуя-Левицького у "Континенталі", коли всі його вітали і виголошували промови, він о 10-ій вечора почав з усіма прощатися і пішов: "Уже десята година. Мені час спати, бо заслабну".

Іван Семенович нікого собі не вподобав. "Не знайшов собі до смаку, - казав він. - Я, бачте, вдався собі естет і кмітливий. То зараз і прикмічу в панні щось неестетичне, і вже вона не моя".



Цікаві факти про І.Франка
  •  У І.Франка було багато псевдонімів — Джеджалик, Брут Хома, Мирон, Живий, Кремінь, Марко, (близько 100 псевдонімів).
  •  Львів – місто Франка, де він прожив сорок років з відпущених йому Богом шістдесяти
  •   У цьому місті він жив дуже багато років, творив, навіть був ув'язнений у Львівську темницю. Кожна вулиця пам'ятає його, кожна хата, кожен парк. Він присвячував Львову вірші, був щиро захоплений ним. Можна сміливо казати, що місто Львів - місто Івана Франка. 
  •  "...ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів." (Іван Франко) 
  •    Він був першим професійним українським письменником, який відважився жити з праці пера. Не мав державної роботи, не мав жодних нагород, не мав кафедри в університеті. Мав замість того Львів і слова для нього: "І підеш ти в мандрівку століть з мого духа печаттю".  
  •   Івана Франка заарештовували тричі. У перший раз він провів у камері з кримінальними злочинцями 11 місяців. А після другого арешту, в 1880 році, ледь не помер з голоду. Тоді за тиждень в готелі він - без єдиного виправлення! - написав повість «На дні» і на останні гроші відіслав її до Львова, після чого три дні жив на три центи, знайдені на березі річки Прут. А коли їх не стало, лежав без пам'яті, без сил. Врятував  Франка старий служитель готелю.
  •   В їжі Франко був невибагливий: на сніданок - кава з булкою, на обід - квашені овочі та легкий суп з додаванням квасу, кропиви, грибів.
  •   У 1900 році Іван Франко викупив на околиці Львова, яку називали Софіївкою, на вулиці Вінцента Понінського, 4,9 сотих землі і розпочав будівництво своєї вілли. Був укладений контракт між купцем Й. Рогсеком, М. Грушевським та І. Франком.
  • На вул. Баторія (тепер Князя Романа) був ряд антикварних магазинів, які відвідував І. Франко у супроводі Василя Стефаника та Леся Мартовича. У пошуках своїх персонажів, вивчаючи обличчя людей, Франко не раз навідувався у їхньому супроводі на львівські базари.
  • ... І. Франкові подобався одяг сірого кольору. Майже завжди носив він вишивану сорочку. Любив носити нешнуровані черевики. На урочисті прийоми одягав чорний фрак. У їжі Франко був невибагливий, не курив, зрідка випивав чарку далматинського вина «Злата Ріца». Був письменник завзятим рибалкою. Вудкою не любив ловити, зате кохавсь у сітках, які сам плів. Друга пристрасть І. Франка — збирання грибів, яке часто співпадало з його пішими прогулянками. Довгий час мріяв Франко купити велосипеда, але так і не купив. Зовсім не любив письменник 
     Цікаві факти про Марко Вовчок

    1. Була змішаної крові. Мати Марка Вовчка походила з княжого роду Радзивілів, а бабка матері була полькою-литовкою. Батько мав білоруське коріння. Родина жила в Росії (Орловська губернія), а Марко Вовчок з чоловіком-українцем жила в Україні.
    2. Повсякденною мовою в родині Вілінських була французька.
    3. Вітчим. Коли дівчинці було 10 років, мати вийшла заміж вдруге. Вітчим був п’яницею, «розгнузданий, грубий і відчайдушний гуляка-картяр» (спогад брата Дмитра) та нерідко бігав за дитиною з сокирою і лементом «зарубаю!».
    4. «Бідна родичка». Од вітчима матері довелося піти, а двох дітей віддати родичам. Марія була «бідною родичкою» в сім'ї тітки. У приватному будинку не знайшлося для неї вільної кімнати, лише вільний куток, де поставили перегородку й ліжко.
    5. Заміж за засланого в Орел у кирило-мефодіївській справі Опанаса Марковича Марія вийшла в 17 років.
    6. Вона була єдиною в українській літературі жінкою-письменницею наприкінці 50-х років ХІХ століття.
    7. Дві мови і роль у двох культурах. Росіянка за походженням Марко Вовчок дебютувала як українська авторка. Була відомою й у французькій літературі.
    8. У звабливої Марка були романи і з П. Кулішем, і з І. Тургенєвим, і з М. Добролюбовим, і з О. Пассеком, і з Д. Писарєвим. Проте урешті-решт її останнім чоловіком і другим законним був дрібний чиновник М. Лобач-Жученко.
    9. Марко Вовчок випускала журнал, що повинен був допомагати інтелігентним жінкам, у якому піднімалося питання емансипації. У 1871 році вийшло 12 чисел видання, а в 1872 – 5. «Мене дуже тепер хвилює думка, скільки б могли зробити жінки, священицькі доньки й дружини, і що вони нічого не роблять», – писала Марія Вілінська.
    10. Повість письменниці «Маруся» отримала нагороду Французької Академії і була перекладена на багато мов. Зокрема, французькою повість вийшла в газеті «Ле Тепс».
    11. Марко Вовчок увела в українську та російську літератури образ «нової жінки», незалежної й сильної.
    12. Марія порушувала норми, обов’язкові для «доброчесної» жінки. Наприклад, вона не захотіла погодитися з редакторськими правками, внесеними у її тексти самим метром П. Кулішем!
    13. Марко Вовчок вільно володіла французькою, англійською і, звичайно ж, українською та російською мовами.

    14. Майже 40 років була постійним співробітником журналу «Magasin d`Education et de Recreation», у якому друкувався Жуль Верн.




    Ексклюзивні факти про Ольгу Кобилянську

    Нові цікаві факти із життя відомої письменниці Ольги Кобилянської повідомила старший науковий співробітник Чернівецького літературно-меморіального музею Ольги Кобилянської Юлія Микосянчик: про книгозбірню, про таку жагу до читання, що хотіла вийти заміж за бібліотеку. Навіть листа її власникові написала… 

    – Бібліотека Ольги Кобилянської складалася з 350 книг. Як чемна читачка, вона склала список книг у 1909 році, – розповіла старший науковий співробітник Чернівецького літературно-меморіального музею Ольги Кобилянської Юлія Микосянчик під час презентації проекту про приватні книгарні Чернівців "Книжкові скарби міста". – Звичайно, цифра змінювалася: якісь книги додавалися, якісь вона давала читати і дуже шкодувала потім, що їх не повертали – і таке траплялося. Очевидно, тут не стільки йшлося, мабуть, про книги, які брали читати, а про те, у кого їх брали читати. Ольга Кобилянська як людина, яка про своє майно дбала і не дуже любила ним розкидатися, майже на кожній книзі писала: "Ольга Кобилянська". І, пофантазуємо, таким чином хтось із чернівчан собі надбав автограф Кобилянської. 

    Не всі книги з бібліотеки Ольги Кобилянської зараз зберігаються у фондах нашого музею: щось розгубилося, щось залишилося у рідних письменниці. 

    Які книги були? Звісно українська, російська, німецька література, німецькомовна література, тобто книги данських, швецьких, норвезьких авторів у перекладі німецькою. У нас є унікальне видання: твори Чехова у перекладі німецькою мовою. Так із ним знайомиться Кобилянська. 
    Можна пригадати промовисту цитату з "Природи", що Толстой був її Богом, а Шевченка знала майже напам’ять. Письменники, як правило, пишуть десь про себе, і я не згрішу проти істини, коли скажу, що це вона пише також про себе. Толстой, Шевченко... А ще сюди додати Шекспіра, бо хто ж так знає психологію, як він? У нього вона вчиться. Вчиться у Достоєвського, Тургенєва, Ґете, Гейне, Шиллера, Байрона...
    Не можна сказати, що це була розкішна бібліотека: не були Кобилянські настільки заможними і маєтними, аби збирати ті книги. Але книги були. Були книги з бібліотеки друзів: сім'ї Кохановських, Окуневських, Устияновичів. 

    Це все ті джерела, з яких вона черпає книги. А ще Євген Озаркевич, який надсилає Кобилянській книги. Якщо уважно перечитати її щоденник, то за що вона гнівається на того Ґеня? Він їй подобається, дуже подобається, але поганий той Ґеньо – не надіслав книги, які обіцяв! Не дотримав слова – ну як з ним можна мати справу. Ось вам ставлення ще Кобилянської до людей – через книгу. 

    Заміж – за бібліотеку

    Книга супроводжує Ольгу Кобилянську з того моменту, як вона навчилася читати. Навчилася читати вона навіть не українською мовою , не німецькою, а польською. А перша прочитана книга була чеською мовою. Вона входить у світ книги, у світ читання. І далі вже пішло: шукає, хапає, ловить ті книги. 

    Чому 18-річна Кобилянська захотіла вийти заміж? А вийти заміж вона хотіла навіть не за конкретного чоловіка (вона знала його за розповідями свого брата), а за його бібліотеку. Віддатись за бібліотеку. А він був людиною відомою і цікавою, як вже потім ми почали з’ясовувати. Пан Вробль, який був деканом філософського факультету, який підписував всі табелі Іванові Франку – то не "остатна" людина була в нашому університеті. Для Кобилянської то була "стара мумія" – так вона його йменувала, не зовсім коректно, але її не цікавила його постать, її цікавило те, що вона одержить змогу читати, виобразовуватися, як вона казала. Бо ж єдиний шлях для того, щоби щось дізнатися – книга. І, живучи в абсолютно провінційному Кимполунзі, вона шукала книгу. А тут така можливість: потрапити до Чернівців у широкий культурний світ, вийти заміж.. Як вона себе рекламує в листі до пана Вробля (якого так і не надіслала), який потім використала в повісті "Через кладку", де пише, що їй 18 років, що донька чесних батьків, не зовсім гарна , але буде вірною дружиною, відданою, лише щоби дали їй можливість користуватися бібліотекою...

    Прийомна донька читала їй "Анну Кареніну" вголос

    Ольга Кобилянська була уважною читачкою. На полях книг знаходимо її зауваження. Уважно читала і власні твори. Потрапляє до неї видання її творів – читає його з олівцем. Підкреслює технічні помилки, редакторські правки. 

    Якось письменницю запитали: "Які би три книги, пані Кобилянська, ви би взяли з собою в тривале ув’язнення?" (не пропонують якийсь курорт). Вона склала список. На першому місці – Євангеліє, оскільки воно живить людський дух, в ньому вона знаходить розраду і рівновагу душевну. Далі – "Фауст" Ґете, бо в ній – історія людства, наше життя. І на третьому місці – Тарас Шевченко, бо не дає забути про свою народність. 
    Ольга Кобилянська висловилася, що книга будь-якого народу – це найбільше його надбання. Фраза хрестоматійна, але справді для неї це був найбільший скарб. Коли вона вже не могла читати самостійно, в останні роки життя, все одно просила, аби хтось їй почитав улюблених авторів. Її прийомна донька Олена Кобилянська-Панчук згадує, що перечитувала їй "Анну Кареніну" Льва Толстого. 
    Книга завжди супроводжувала Ольгу Кобилянську. 
    Завершувати кожен день день книгою – такою була її порада. Перед сном радила буквально півгодинки-годинку почитати... Не треба себе загромаджувати чимось важким, можна щось легеньке. Її улюблена Марліт, наприклад. Прочитати кілька сторінок перед сном..



    Цікаві факти про Лесю Українку
    1. Під час Другої світової війни садибу Косачів у Колодяжному зруйнували. «Білий» і «сірий» будиночки Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки будували з нуля. Фактично у них ніколи не бувала письменниця. Останній власник будинку, де колись жила родина Косачів, брат Лесі Микола продав його дідові Бориса Клімчука, теперішнього губернатора Волині. 

    2. Як свідчить професор Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв Наталія Свириденко, на території України є три найбільші раритетні роялі: рояль Терещенків у Національному музеї історії України, рояль Рубінштейна в Одеському будинку вчених та рояль Лесі Українки у Колодяжному. 

    3. Першою меморіальною річчю, що потрапила до музею у Колодяжному, стала жіноча сорочка з домотканого полотна, передана 1949 року Варварою Дмитрук, подругою Лесі Українки. Востаннє меморіальний фонд музею поповнився 2007 року, коли на території садиби Косачів знайшли посуд, яким могла користуватись родина. 

    4. На сьогодні усі живі нащадки Лесі Українки живуть за межами України. Це Роберто Гааб (внучатий племінник, онук Лесиної сестри Оксани Косач-Шимановської), що живе у Швейцарії, та Ольга Лютон-Петрова зі США (внучата племінниця, онука Лесиної сестри Ізидори Косач-Борисової). 

    5. Єдиний родич Лесі Українки, що похований на рідній волинський землі Косачів – молодший брат Лесі Українки Микола. Помер 1937 року. Його могила знаходиться на сільському цвинтарі в Колодяжному. 

    6. У родині Лесю Українку називали по-різному: Лариса, Леся, Зея, Мишолосія. Ім’я Зея, або Зеїчок, походить від назви сорту кукурудзи «зея японіка» (тонка, як стеблина), так її називала мама. Ім’я Мишолосія ділилось навпіл – так називали Лесю і її брата Михайла, з яким письменниця дружила. 

    7. У Нечимному (урочище біля села Скулин у Ковельському районі) Леся Українка була лише три дні та дві ночі в 13-річному віці. Тут вона гостювала в дядька Лева Скулинського, що мав в урочищі літню хатину, якою користувався, аби випасати худобу. Дядько Лев знав дуже багато легенд і переповідав їх малій Лесі. Цього часу вистачило письменниці, аби набратися вражень і згодом відтворити їх у «Лісовій пісні». Місцеві жителі подейкують, що у Скулинському лісі живуть привиди і вряди-годи лякають туристів, які осмілюються ночувати тут. Тож, можливо, лісовики і мавки з «Лісової пісні» не такі уже й вигадані. 

    8. Окрім офіційних установ, на честь Лесі Українки названий астероїд «2616 Леся» (2616 Lesya), відкритий 28 серпня 1970 року. Він знаходиться у головному поясі астероїдів, що розташований між орбітами Марса та Юпітера, і складається приблизно з 580 000 астероїдів. 

    9. Садиба Косачів розташовувалась на окраїні села, де були найкращі землі. У розпорядженні родини було 500 гектарів землі, включно з лісами, ріллею та чотирма гектарами саду. Аби тримати в порядку садибу, родина Лесі Українки мала найманих робітників. На території колишніх володінь розташовується Лесин кадуб – джерело й криниця. Колись на місці джерела росла прадавня верба, змальована в «Лісовій пісні». Кажуть, що на території колишньої садиби Косачів захований косачівський скарб. 

    10.
     У Луцьку біля В’їзної вежі замку Любарта є дерево, яке іменують Лесиним ясеном. Воно одне з найстаріших дерев міста. Вважається, що саме під ним мала Леся написала свого першого вірша. Нині ж у місті вирішується проблема з деревом, адже воно аварійне й може впасти, зашкодивши перехожим.