Нова «смолоскипівська» книжка — спогади поетки Ірини
Жиленко, які мають назву «Homo feriens», — просто приречена стати етапною
подією в сприйнятті, осмисленні й самоосмисленні українського шістдесятництва,
головно літературного, мистецького. Стати незамінним виданням для всіх, хто
цікавиться цією темою.
Текст «Homo feriens» іде ніби двома паралельними потоками.
Перший — цитати або перекази зі щоденників, записників І.Жиленко, що їх вона
вела в різні роки; подеколи тут виринають і її вірші. Другий — уже сучасні
записи, десь як коментарі, згадки, уточнення, пояснення до написаного в
минулому, десь описи вже нинішніх життєвих історій, словом, голос автора, яким
він є сьогодні. А загалом вони охоплюють період від народження поетки (1941
рік), ба навіть раніше, від історій із життя її предків і до сучасності.
Перша обставина, котра робить книжку, як уже говорилося,
незамінною, це фактаж. На розсуд сучасників, нащадків та істориків Ірина
Жиленко пропонує чимало всього, що зберегла її пам’ять і щоденник. Наприклад,
приголомшливу історію про те, як майбутня поетка виявилася донькою чоловіка,
якого все дитинство вважала своїм дідом. Або менш ефектні, але так само важливі
події — зустрічі, літературні та інші імпрези, розмови, дискусії та факти
літературного процесу тощо. Переконливе уявлення про становлення шістдесятників
дасть і розповідь про «плідні професійні розмови» в Будинку творчості в Одесі,
куди з’їхалися молоді літератори з усієї України. Усе зводилося до боротьби за
право публічно читати, цитувати, поважати письменників з-поза гранітного
соцреалістичного канону, «всіляких Хлєбникових» та інших.
Як справедливо та неодноразово зазначає Ірина Жиленко,
їхньому поколінню випало перейти боротьбу з усеохопним (іноді й власним)
невіглаством сталінської та постсталінської доби, із суспільним абсурдом,
боротьбу, котра наступникам часто є незрозумілою.
У книжці є чимало цікавої історичної, біографічної
інформації й про інших діячів тих років. Жиленко говорить як про добрі, так і
про негідні вчинки колег, часом лоскотно наближається до особистих подробиць.
Проте не переходить на рівень пліток, «жовтизни». А ще — не ідеалізує власних
вчинків, визнає свою слабкість, м’яку позицію. Хоча місцями й схильна до
категоричності.
Інша важлива перевага «Homo feriens» — відсутність «бронзи»,
надмірного пафосу. Ірина Жиленко пише абсолютно безпосередньо, як і личить
глибоко ліричному, емоційному поетові. У випадку із шістдесятниками — це
просто-таки «жива вода», протиотрута на заяложені героїчні (або викривальні)
формули. Як наслідок, Іван Драч у неї одночасно трохи кумедний, незграбний
молодик та епохальний поет. А дисиденти — і борці за особисту, людську,
національну гідність, і просто веселі хлопці та дівчата. З якими, до речі,
зовсім не обов’язково погоджуватися в усьому (зокрема, поетка радикально
відкидала й відкидає природно посталий в умовах боротьби чіткий поділ
«свій—чужий»; саме це дозволяє їй захищати Ліну Костенко від звинувачень в
угодовстві).
Один зі стереотипів про шістдесятництво ставить цій течії в
нашій культурі діагноз цілковитої громадської заангажованості, принесення
естетики в жертву етиці. «Homo feriens» чітко засвідчує: усе, щонайменш, не так
просто. Більше того, у шістдесятників питання естетизму та суспільної ролі
поета прозвучало всерйоз уперше, мабуть, від початку 1920-х років. Ірина
Жиленко згадує ці суперечки, як вона завжди схилялася до суто ліричної основи
поезії, як неорганічно вона почувалася, намагаючись творити тексти
«громадянського звучання». Відгомони тієї дискусії можна почути й сьогодні, хоч
би й у розмові між Євгеном Сверстюком та Валерієм Шевчуком, зафіксованій
Тарнашинською в своїй останній «смолоскипівській» книжці. Не буде
перебільшенням сказати, що саме тодішні сумніви й суперечки підготували ґрунт
для сьогоднішнього різноманіття, коли естетство вільно співіснує із суспільно
актуальним письмом, а порожній епатаж — із убогим моралізаторством.
Ця книжка дуже емоційна — до краю й через край. Людям із
тонкою душевною організацією чи слабкими нервами — на повному серйозі — варто
читати її обережно, ковтками, можливо, пропускаючи деякі епізоди. Надто вже
багато тут перемішано напруження, радості, болю, трагедій, розчулення та
співчуття, причому не награних, механічних симулякрів, а таких, що виростають
із більш ніж переконливих життєвих подій: кохань, розлук, арештів, смертей,
розчарувань, підлоти, зрад, маленьких радощів, великого відчаю, надій і
безнадії. Сентиментальність «Homo feriens» іноді важка.
Та все ж краще її прочитати. Бодай для того, щоб комусь
згадати, а комусь уперше відчути дух, настрій, буденні подробиці тих років.
Побачити мальовничі вулички й людей повоєнного Києва, котрі ще перуть і
святкують цілими дворами. Побачити молодих, наївних хлопців і дівчат, що зросли
в майже геть зачищеному, притлумленому просторі культури, історії, пам’яті, а
тепер жадібно вбирають усе забуте, відгороджене та заборонене. Котрі ще не
здогадуються, якими дивними епічними просторами міжчасся їм доведеться йти.
* * *
Літературна
газета , 8 грудня 2011 року