Цього разу своїми літературними вподобаннями із читачами «ЛУ» ділиться м.н.с. Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України, заступник головного редактора журналу «Всесвіт» Дмитро Дроздовський.
— Як часто Вам випадає нагода тримати в руках книжку? Чи полюбляєте Ви читати?
— Читати не просто люблю, а й мушу як літературний критик і літературознавець. Часто доводиться читати кілька книжок одразу. Жодного дня не уявляю без книжки. Також робота в журналі «Всесвіт» змушує весь час бути в курсі світових літературних новинок. Проте це не примус і не «моральний імператив» — із дитинства люблю багато читати. У нашій родині був справжній «культ книжки» — причому, я читав як дослідження з біології та медицини, так і художню літературу. Навіть в 11 класі мав дилему, який фах обрати: медицину чи літературу. Гени дідусів (обидва були філологами) таки перемогли гени бабусь (хіміка та медика).
— Якою була остання прочитана Вами книжка, чим вона запам’яталася?
— Нещодавно до моєї бібліотечки геть несподівано потрапила дивовижна книжка «Многії літа. Благії літа. Заповіді 104-річного Андрія Ворона», яку підготував мукачівський автор Мирослав Дочинець.
Вона може претендувати на статус настільної для кожного українця, оскільки містить украй важливі життєві поради, спрямовані на гармонізацію духовного і фізичного простору. Принаймні для більшості книжка може бути конче корисна, оскільки в наш час постійних стресів і цейтнотів змушує людину замислитися над здоров’ям.
«Многії літа. Благії літа…» — це філософія життя, де догляд за тілом є лише одним із важливих ланцюжків підтримки здорового духу. Це видання повертає людину до природи, без єдності з якою цивілізація приречена на смерть. Античні греки розуміли, наскільки важливо у світі підтримувати баланс між працею й відпочинком. Поради Андрія Ворона часом нагадують поради людини «не з нашого часу» — яка винайшла свій вічний двигун здоров’я: фізичного, духовного, морального.
Також із-поміж нещодавно прочитаних книжок можу назвати «Альянс» Джонатана Фенбі та «Другу світову війну за зачиненими дверима» Лоренса Різа (проекти видавництв «Темпора» та ЕСЕМ Медіа Україна). Що важливо: остаточна перемога у війні, на думку Л.Різа, можлива лише тоді, коли знищено тоталітаризм. Якщо ж одна тоталітарна система перемагає іншу, то війну не завершено. «Радянські комуністи й німецькі нацисти мали багато спільного — звичайно, не щодо ідеології, а з практичного погляду. І ті, і ті поважали грубу силу. І ті, і ті зневажали цінності, які понад усе шанували люди на кшталт Франкліна Рузвельта — свободу слова і верховенство права», — пише автор.
— Чи є у Вас улюблена книжка, до якої Ви час від часу повертаєтеся, яка, можливо, є для Вас камертоном?
— Їх у мене кілька (мабуть, через те, що я все ж таки філолог за фахом, а тому рефлексія над книжками — професійна хвороба, яка часом унеможливлює миттєву насолоду від прочитаного). Зізнаюся, що найпершою книжкою, яку я прочитав у своєму житті, був «Маленький принц» Екзюпері. Безперечно, вже цей факт змушує повертатися до цього твору, щось у ньому переосмислювати, щось перепрочитувати, чогось дошукуватись. Сьогодні з-поміж книжок, до яких часто повертаюся, можу назвати також «Дон Кіхота» М.Сервантеса, літературознавче дослідження «Свідомість і роман» Д.Лоджа, «Маркес. Життя» Дж.Мартіна (дві останні українською не перекладено). Також дуже люблю розділ «Фаталіст» із «Героя нашого часу» М.Лєрмонтова. А в силу професійних інтересів постійно на столі тримаю Вільяма Шекспіра — мушу завершити дисертацію з компаративістики щодо рецепції шекспірівського дискурсу в українській еміграційній літературі 40—60-х років ХХ ст. І також весь час щось повертає мене до «Вибраного» Ліни Костенко — дивовижної філософської скарбниці великого Часу, в якому хочеться постійно бути, не маючи нічого спільного з теперішньою дріб’язковістю.
— Чи впливає те, що Ви читаєте, на те, що Ви пишете? Яким чином?
— Усе прочитане, мені так здається, обов’язково впливає на письменника — свідомо чи несвідомо. Часом якась річ, яку прочитав 10 років тому, може виявити свій вплив сьогодні. Людина існує не лише в ноосфері, а й також у літеросфері, тобто літературній ноосфері. Це формує її свідомість, спосіб сприйняття себе в часі, формат поведінки, внутрішній психологічний стан. Як кажуть антропологи, «модус існування» залежить від гуманітарного субстрату, тобто гуманітарної аури. Якщо аури не існує, відбувається звиродніння. Мені здається, що навіть у моєму першому опублікованому романі «Хамелеон» наді мною тяжіла латиноамериканська літературна свідомість, тим більше, що свого часу вдалося побувати в Мексиці та Перу й безпосередньо відчути світогляд представників цих культур, які завжди мене неймовірно захоплювали. З другого боку, манера виповідання в цьому романі якась химерно-кафкіанська, в чому я також вбачаю вплив. Хоча простір впливів у літературі — суто літературознавча парафія, а, на моє переконання, сам автор, навіть якщо він і має філологічну освіту, не може на фаховому рівні провести автоінтерпретацію. Свідомість не може пізнати саму себе — класичний закон феноменології. А художній твір, зокрема й роман, також має свою свідомість, що корелює зі свідомістю автора, але не тотожна їй.
— Яку книжку, на Вашу думку, має прочитати кожен? Що б Ви порадили нашим читачам?
— Не знаю, чи маю я право щось радити, бо ж про смаки не сперечаються. Тим більше, мені б не хотілося брати на себе роль людини, яка повинна щось комусь радити. Єдине, як мені здається, своїм близьким друзям я хотів би запропонувати «Державця» Н.Макіавеллі, «Ричарда ІІІ» В.Шекспіра, «Проби» М.Монтеня, «Суть справи» Г.Гріна, «Дивний випадок із собакою вночі» М.Геддона, «Любі кістки» Е.Сіболд, «Берестечко» Л.Костенко.
Літературна Україна , № 21 26 травня 2011р.
Немає коментарів:
Дописати коментар