Дивацтва І.Нечуя-Левицького
Вставав та лягав у визначену годину. Їв тільки вдома у призначену годину і ніколи ніде не хотів випити ні чаю, ні кави, бо то було не в призначену годину і не таке, як він звик, а значить, могло йому нашкодити.
Щодня, у визначений час, ішов гуляти одним і тим самим маршрутом: нагору до Володимирської, потім до фунікулера й назад Хрещатиком додому, завжди під парасолькою. Дуже боявся застудитися і, навіть їдучи влітку на два тижні кудись, брав з собою пальто осіннє, кожуха і шапку.
Дуже категоричним був щодо правопису: "Писати треба так, як люди говорять!". Велику зненависть мав до "і" та до апострофа (писав сімя, а не - сім'я). Так само люто ненавидів "й" на кінці прикметників у місцевому відмінку і страшно обстоював за те, щоб писати - "на зелені траві", "у сиві шапці" і запевняв, що так говорить величезна частина України, бо він же багато років ходить до Михайлівського монастиря і там розмовляє з прочанками, опріче того, розмовляє з двірниками і з бабами, що носять молоко.
1904-го року на ювілеї Нечуя-Левицького у "Континенталі", коли всі його вітали і виголошували промови, він о 10-ій вечора почав з усіма прощатися і пішов: "Уже десята година. Мені час спати, бо заслабну".
Іван Семенович нікого собі не вподобав. "Не знайшов собі до смаку, - казав він. - Я, бачте, вдався собі естет і кмітливий. То зараз і прикмічу в панні щось неестетичне, і вже вона не моя".
Цікаві факти про І.Франка
- У І.Франка було багато псевдонімів — Джеджалик, Брут Хома, Мирон, Живий, Кремінь, Марко, (близько 100 псевдонімів).
- Львів – місто Франка, де він прожив сорок років з відпущених йому Богом шістдесяти
- У цьому місті він жив дуже багато років, творив, навіть був ув'язнений у Львівську темницю. Кожна вулиця пам'ятає його, кожна хата, кожен парк. Він присвячував Львову вірші, був щиро захоплений ним. Можна сміливо казати, що місто Львів - місто Івана Франка.
- "...ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів." (Іван Франко)
- Він був першим професійним українським письменником, який відважився жити з праці пера. Не мав державної роботи, не мав жодних нагород, не мав кафедри в університеті. Мав замість того Львів і слова для нього: "І підеш ти в мандрівку століть з мого духа печаттю".
- Івана Франка заарештовували тричі. У перший раз він провів у камері з кримінальними злочинцями 11 місяців. А після другого арешту, в 1880 році, ледь не помер з голоду. Тоді за тиждень в готелі він - без єдиного виправлення! - написав повість «На дні» і на останні гроші відіслав її до Львова, після чого три дні жив на три центи, знайдені на березі річки Прут. А коли їх не стало, лежав без пам'яті, без сил. Врятував Франка старий служитель готелю.
- В їжі Франко був невибагливий: на сніданок - кава з булкою, на обід - квашені овочі та легкий суп з додаванням квасу, кропиви, грибів.
- У 1900 році Іван Франко викупив на околиці Львова, яку називали Софіївкою, на вулиці Вінцента Понінського, 4,9 сотих землі і розпочав будівництво своєї вілли. Був укладений контракт між купцем Й. Рогсеком, М. Грушевським та І. Франком.
- На вул. Баторія (тепер Князя Романа) був ряд антикварних магазинів, які відвідував І. Франко у супроводі Василя Стефаника та Леся Мартовича. У пошуках своїх персонажів, вивчаючи обличчя людей, Франко не раз навідувався у їхньому супроводі на львівські базари.
- ... І. Франкові подобався одяг сірого кольору. Майже завжди носив він вишивану сорочку. Любив носити нешнуровані черевики. На урочисті прийоми одягав чорний фрак. У їжі Франко був невибагливий, не курив, зрідка випивав чарку далматинського вина «Злата Ріца». Був письменник завзятим рибалкою. Вудкою не любив ловити, зате кохавсь у сітках, які сам плів. Друга пристрасть І. Франка — збирання грибів, яке часто співпадало з його пішими прогулянками. Довгий час мріяв Франко купити велосипеда, але так і не купив. Зовсім не любив письменник Цікаві факти про Марко Вовчок
1. Була змішаної крові. Мати Марка Вовчка походила з княжого роду Радзивілів, а бабка матері була полькою-литовкою. Батько мав білоруське коріння. Родина жила в Росії (Орловська губернія), а Марко Вовчок з чоловіком-українцем жила в Україні.2. Повсякденною мовою в родині Вілінських була французька.3. Вітчим. Коли дівчинці було 10 років, мати вийшла заміж вдруге. Вітчим був п’яницею, «розгнузданий, грубий і відчайдушний гуляка-картяр» (спогад брата Дмитра) та нерідко бігав за дитиною з сокирою і лементом «зарубаю!».
4. «Бідна родичка». Од вітчима матері довелося піти, а двох дітей віддати родичам. Марія була «бідною родичкою» в сім'ї тітки. У приватному будинку не знайшлося для неї вільної кімнати, лише вільний куток, де поставили перегородку й ліжко.5. Заміж за засланого в Орел у кирило-мефодіївській справі Опанаса Марковича Марія вийшла в 17 років.6. Вона була єдиною в українській літературі жінкою-письменницею наприкінці 50-х років ХІХ століття.7. Дві мови і роль у двох культурах. Росіянка за походженням Марко Вовчок дебютувала як українська авторка. Була відомою й у французькій літературі.8. У звабливої Марка були романи і з П. Кулішем, і з І. Тургенєвим, і з М. Добролюбовим, і з О. Пассеком, і з Д. Писарєвим. Проте урешті-решт її останнім чоловіком і другим законним був дрібний чиновник М. Лобач-Жученко.9. Марко Вовчок випускала журнал, що повинен був допомагати інтелігентним жінкам, у якому піднімалося питання емансипації. У 1871 році вийшло 12 чисел видання, а в 1872 – 5. «Мене дуже тепер хвилює думка, скільки б могли зробити жінки, священицькі доньки й дружини, і що вони нічого не роблять», – писала Марія Вілінська.10. Повість письменниці «Маруся» отримала нагороду Французької Академії і була перекладена на багато мов. Зокрема, французькою повість вийшла в газеті «Ле Тепс».11. Марко Вовчок увела в українську та російську літератури образ «нової жінки», незалежної й сильної.12. Марія порушувала норми, обов’язкові для «доброчесної» жінки. Наприклад, вона не захотіла погодитися з редакторськими правками, внесеними у її тексти самим метром П. Кулішем!13. Марко Вовчок вільно володіла французькою, англійською і, звичайно ж, українською та російською мовами.14. Майже 40 років була постійним співробітником журналу «Magasin d`Education et de Recreation», у якому друкувався Жуль Верн.
Ексклюзивні факти про Ольгу Кобилянську
Нові цікаві факти із життя відомої письменниці Ольги Кобилянської повідомила старший науковий співробітник Чернівецького літературно-меморіального музею Ольги Кобилянської Юлія Микосянчик: про книгозбірню, про таку жагу до читання, що хотіла вийти заміж за бібліотеку. Навіть листа її власникові написала…
– Бібліотека Ольги Кобилянської складалася з 350 книг. Як чемна читачка, вона склала список книг у 1909 році, – розповіла старший науковий співробітник Чернівецького літературно-меморіального музею Ольги Кобилянської Юлія Микосянчик під час презентації проекту про приватні книгарні Чернівців "Книжкові скарби міста". – Звичайно, цифра змінювалася: якісь книги додавалися, якісь вона давала читати і дуже шкодувала потім, що їх не повертали – і таке траплялося. Очевидно, тут не стільки йшлося, мабуть, про книги, які брали читати, а про те, у кого їх брали читати. Ольга Кобилянська як людина, яка про своє майно дбала і не дуже любила ним розкидатися, майже на кожній книзі писала: "Ольга Кобилянська". І, пофантазуємо, таким чином хтось із чернівчан собі надбав автограф Кобилянської.
Не всі книги з бібліотеки Ольги Кобилянської зараз зберігаються у фондах нашого музею: щось розгубилося, щось залишилося у рідних письменниці.
Які книги були? Звісно українська, російська, німецька література, німецькомовна література, тобто книги данських, швецьких, норвезьких авторів у перекладі німецькою. У нас є унікальне видання: твори Чехова у перекладі німецькою мовою. Так із ним знайомиться Кобилянська.
Можна пригадати промовисту цитату з "Природи", що Толстой був її Богом, а Шевченка знала майже напам’ять. Письменники, як правило, пишуть десь про себе, і я не згрішу проти істини, коли скажу, що це вона пише також про себе. Толстой, Шевченко... А ще сюди додати Шекспіра, бо хто ж так знає психологію, як він? У нього вона вчиться. Вчиться у Достоєвського, Тургенєва, Ґете, Гейне, Шиллера, Байрона...
Не можна сказати, що це була розкішна бібліотека: не були Кобилянські настільки заможними і маєтними, аби збирати ті книги. Але книги були. Були книги з бібліотеки друзів: сім'ї Кохановських, Окуневських, Устияновичів.
Це все ті джерела, з яких вона черпає книги. А ще Євген Озаркевич, який надсилає Кобилянській книги. Якщо уважно перечитати її щоденник, то за що вона гнівається на того Ґеня? Він їй подобається, дуже подобається, але поганий той Ґеньо – не надіслав книги, які обіцяв! Не дотримав слова – ну як з ним можна мати справу. Ось вам ставлення ще Кобилянської до людей – через книгу.
Заміж – за бібліотеку
Книга супроводжує Ольгу Кобилянську з того моменту, як вона навчилася читати. Навчилася читати вона навіть не українською мовою , не німецькою, а польською. А перша прочитана книга була чеською мовою. Вона входить у світ книги, у світ читання. І далі вже пішло: шукає, хапає, ловить ті книги.
Чому 18-річна Кобилянська захотіла вийти заміж? А вийти заміж вона хотіла навіть не за конкретного чоловіка (вона знала його за розповідями свого брата), а за його бібліотеку. Віддатись за бібліотеку. А він був людиною відомою і цікавою, як вже потім ми почали з’ясовувати. Пан Вробль, який був деканом філософського факультету, який підписував всі табелі Іванові Франку – то не "остатна" людина була в нашому університеті. Для Кобилянської то була "стара мумія" – так вона його йменувала, не зовсім коректно, але її не цікавила його постать, її цікавило те, що вона одержить змогу читати, виобразовуватися, як вона казала. Бо ж єдиний шлях для того, щоби щось дізнатися – книга. І, живучи в абсолютно провінційному Кимполунзі, вона шукала книгу. А тут така можливість: потрапити до Чернівців у широкий культурний світ, вийти заміж.. Як вона себе рекламує в листі до пана Вробля (якого так і не надіслала), який потім використала в повісті "Через кладку", де пише, що їй 18 років, що донька чесних батьків, не зовсім гарна , але буде вірною дружиною, відданою, лише щоби дали їй можливість користуватися бібліотекою...
Прийомна донька читала їй "Анну Кареніну" вголос
Ольга Кобилянська була уважною читачкою. На полях книг знаходимо її зауваження. Уважно читала і власні твори. Потрапляє до неї видання її творів – читає його з олівцем. Підкреслює технічні помилки, редакторські правки.
Якось письменницю запитали: "Які би три книги, пані Кобилянська, ви би взяли з собою в тривале ув’язнення?" (не пропонують якийсь курорт). Вона склала список. На першому місці – Євангеліє, оскільки воно живить людський дух, в ньому вона знаходить розраду і рівновагу душевну. Далі – "Фауст" Ґете, бо в ній – історія людства, наше життя. І на третьому місці – Тарас Шевченко, бо не дає забути про свою народність.
Ольга Кобилянська висловилася, що книга будь-якого народу – це найбільше його надбання. Фраза хрестоматійна, але справді для неї це був найбільший скарб. Коли вона вже не могла читати самостійно, в останні роки життя, все одно просила, аби хтось їй почитав улюблених авторів. Її прийомна донька Олена Кобилянська-Панчук згадує, що перечитувала їй "Анну Кареніну" Льва Толстого.
Книга завжди супроводжувала Ольгу Кобилянську.Завершувати кожен день день книгою – такою була її порада. Перед сном радила буквально півгодинки-годинку почитати... Не треба себе загромаджувати чимось важким, можна щось легеньке. Її улюблена Марліт, наприклад. Прочитати кілька сторінок перед сном..
Цікаві факти про Лесю Українку1. Під час Другої світової війни садибу Косачів у Колодяжному зруйнували. «Білий» і «сірий» будиночки Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки будували з нуля. Фактично у них ніколи не бувала письменниця. Останній власник будинку, де колись жила родина Косачів, брат Лесі Микола продав його дідові Бориса Клімчука, теперішнього губернатора Волині.
2. Як свідчить професор Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв Наталія Свириденко, на території України є три найбільші раритетні роялі: рояль Терещенків у Національному музеї історії України, рояль Рубінштейна в Одеському будинку вчених та рояль Лесі Українки у Колодяжному.
3. Першою меморіальною річчю, що потрапила до музею у Колодяжному, стала жіноча сорочка з домотканого полотна, передана 1949 року Варварою Дмитрук, подругою Лесі Українки. Востаннє меморіальний фонд музею поповнився 2007 року, коли на території садиби Косачів знайшли посуд, яким могла користуватись родина.
4. На сьогодні усі живі нащадки Лесі Українки живуть за межами України. Це Роберто Гааб (внучатий племінник, онук Лесиної сестри Оксани Косач-Шимановської), що живе у Швейцарії, та Ольга Лютон-Петрова зі США (внучата племінниця, онука Лесиної сестри Ізидори Косач-Борисової).
5. Єдиний родич Лесі Українки, що похований на рідній волинський землі Косачів – молодший брат Лесі Українки Микола. Помер 1937 року. Його могила знаходиться на сільському цвинтарі в Колодяжному.
6. У родині Лесю Українку називали по-різному: Лариса, Леся, Зея, Мишолосія. Ім’я Зея, або Зеїчок, походить від назви сорту кукурудзи «зея японіка» (тонка, як стеблина), так її називала мама. Ім’я Мишолосія ділилось навпіл – так називали Лесю і її брата Михайла, з яким письменниця дружила.
7. У Нечимному (урочище біля села Скулин у Ковельському районі) Леся Українка була лише три дні та дві ночі в 13-річному віці. Тут вона гостювала в дядька Лева Скулинського, що мав в урочищі літню хатину, якою користувався, аби випасати худобу. Дядько Лев знав дуже багато легенд і переповідав їх малій Лесі. Цього часу вистачило письменниці, аби набратися вражень і згодом відтворити їх у «Лісовій пісні». Місцеві жителі подейкують, що у Скулинському лісі живуть привиди і вряди-годи лякають туристів, які осмілюються ночувати тут. Тож, можливо, лісовики і мавки з «Лісової пісні» не такі уже й вигадані.
8. Окрім офіційних установ, на честь Лесі Українки названий астероїд «2616 Леся» (2616 Lesya), відкритий 28 серпня 1970 року. Він знаходиться у головному поясі астероїдів, що розташований між орбітами Марса та Юпітера, і складається приблизно з 580 000 астероїдів.
9. Садиба Косачів розташовувалась на окраїні села, де були найкращі землі. У розпорядженні родини було 500 гектарів землі, включно з лісами, ріллею та чотирма гектарами саду. Аби тримати в порядку садибу, родина Лесі Українки мала найманих робітників. На території колишніх володінь розташовується Лесин кадуб – джерело й криниця. Колись на місці джерела росла прадавня верба, змальована в «Лісовій пісні». Кажуть, що на території колишньої садиби Косачів захований косачівський скарб.
10. У Луцьку біля В’їзної вежі замку Любарта є дерево, яке іменують Лесиним ясеном. Воно одне з найстаріших дерев міста. Вважається, що саме під ним мала Леся написала свого першого вірша. Нині ж у місті вирішується проблема з деревом, адже воно аварійне й може впасти, зашкодивши перехожим.
Немає коментарів:
Дописати коментар