«Кохання» у цих книжках буває не лише до жінки - це так само «любов» до дітей, держави і навіть до літератури. Міські декорації, на тлі яких розгортаються ці історії, творять «жанрову» основу будь-яких стосунків.
Інґеборґ Бахман, Пауль Целан. Пора сердця. – Чернівці: Книга-ХХІ, 2016
«Гріховне» кохання молодої поетки до старшого від неї на шість років «автора найважливішої німецької поетичної збірки останнього десятиліття», як писали тодішні газети про Пауля Целана, було можливе лише на тлі відпочинку європейської культури надреальності. Тобто коли відгомоніла ідея націонал-соціалізму, помножена на філософську «смерть Бога», і в літераторів з’явилася можливість перейти до локальних цінностей - маковий цвіт, яким Пауль засипав кімнату своєї коханої, її кокетування у листах на кшталт «я кохаю тебе і не хочу тебе кохати, це занадто багато, і занадто тяжко, проте, насамперед, я кохаю тебе». Пізніше усе це переросте в постмодернізм, але поки що Целан просить кореспондентку писати коротко, мало не в стилі фронтових реляцій. Бахман, натомість, вже відчула смак «живого» життя, заграючи з конкретикою на кількох аркушах чергового листа з обов’язково вкладеними віршами.
Може саме тому Целан вкоротив собі віку, кинувшись в Сену, а Бахман, ця «морська німфа з волоссям ангела, яка безперестанку курила і розмовляла майже пошепки, здригаючись від кожного телефонного дзвінка», у 60-х роках продовжувала гратися з реальністю, працюючи над циклом романів «Види смерті». В одному з них вона писала й про свого коханого: самотній і цнотливий румун-емігрант Целан витворився тут на емігранта-мадяра Івана. Героїня роману Бахман так казала про Целана: «Іван повернув мені здатність сміятися», «Івана я не боюся, навіть тоді, коли він заламує мені руки за спину і не дає рухатись», і «через Івана, якому потрібна гра, я вивчила групу лайливих висловлювань», а також «пообіцяла Іванові вдягати лише такі сукні, які роблять мене красивою та щасливою». Принаймні, з травматичним націонал-соціалізмом точно було покінчено.
Наталія Гурницька. – Мелодія кави в тональності сподівання. - Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2017
Перша частина роману львівської авторки стала справжнім бестселером. Його продовження – це історія головної героїні, української дівчини Анни, яка після смерті свого красеня-чоловіка, старшого за неї польського шляхтича, змушена виживати в оточенні тодішнього суспільства.
У чому ж полягає «гріховність» цієї ситуації? Річ у тому, що, будучи вагітною, але вже в статусі дружини, а не коханки заміжнього чоловіка (як у першій частині роману), вона стикається з гіркою іронією долі: величезний маєток, анфілади кімнат, розкішні меблі, численні слуги – все це їй належить за правом вдови і майбутньої матері шляхтича, але справжнього щастя їй не звідати. Згідно з правилами і законами львівського суспільства, заміжня жінка, будучи вагітною, не вільна вийти навіть на прогулянку.
Авторка роману довгий час працювала в архівах, щоби з усією прискіпливістю, детальністю та історичною достовірністю втілити у своєму творі побутову екзотику старовинного Міста Лева. Події, що відбуваються в «Мелодії кави в тональності сподівання», романтичний флер епохи, а також муки і радощі молодої жінки, описані з виразним психологізмом, варті екранізації.
Маргарита Сурженко. Квартира київських гріхів. – Брустурів: Дискурсус, 2017
Всі ми бачили фільм із сакральною назвою «Сім», в якому міський детектив, зіграний 32-річним Бредом Піттом, розслідує злочини, скоєні за сімома біблійськими гріхами. У новому романі молодої луганської авторки, що нині мешкає в Києві, цей сюжет наповнюється суто українським «крамом» з гріховної колекції сьогодення.
За сюжетом, герой потрапляє у квартиру на вулиці Саксаганського до семи гріхинь, прекрасних містичних панянок, які знайомлять його з рідним київським середовищем - з іншого, «гріховного» боку. « Наша робота, - каже одна з них, - змушувати вас проходити випробування, падати дуже низько, робити дурниці. Але за це ми даємо вам справжню насолоду». Отже, Лінь, Лють, Жадоба, Ревність, Насолода, Хтивість і Ненаситність розкривають столичному молодику-ріелтеру очі на його рідне місто. Здається, ніхто не може протистояти спокусі, навіть він сам. Цілі дні він проживає під наглядом усіх сімох власниць квартири і заодно цілого мегаполіса. Прикладом доброї роботи гріхинь є дорогі авто на вулицях (Жадоба), скажені розпродажі в крамницях (Заздрість), аварії та вбивства (Лють), розбиті серця і поруйновані шлюби (Хтивість, Ревність, Насолода).
Утім, у авторки, як в житті загалом, існує панацея. Варто якомусь із героїв «лише згадати, що його дії і рішення спровоковані гріхом, він відразу ж знаходить у собі силу бути людиною». Утім, це поодинокі постаті. Натомість, пересічний обиватель – покірне теля нашої «аграрної» влади. «Боротись проти системи середньостатистична людина не буде, бо це для її організму великий стрес, - нагадує нам авторка. - А прості люди на вулицях є рабами й учасниками цієї системи. Вони народжені в ній, їм комфортно в ній, і боротися з нею - це вести війну проти народу, проти своїх колег, проти всього світу».
Тоні Моррісон. Кохана. – Х.: Фабула, 2017
В основу цього роману, нині визнаного вже класичним, покладено реальні події в штаті Огайо, що сталися наприкінці ХІХ століття. Жага до життя, рабовласницькі стосунки, родинна трагедія і всеперемагаюча любов матері до доньки – ось основні колізії, що досі роблять «Кохану» найцікавішим жіночим чтивом сьогодення.
У цьому романі йдеться про смертний гріх. Скоєно злочин, після якого розпочинається містика. Навіть після жахливої трагедії образ дочки не зникає з материнського серця. Генетична пам’ять і незцілима образа, випалена в серцях, не може бути виправдана словами про рівність та єдність білих і темношкірих американців. Роман «Кохана» був удостоєний Пулітцерівскої премії (1988). Згодом на авторку чекала Нобелівська премія (1993).
Отримуючи премію, авторка заявила: немає жодного пам'ятника, дошки, надгробку, стіни, парку, фойє хмарочоса, які б увічнювали пам'ять людей, забраних у рабство і привезених в США. «Немає навіть крихітної лавки біля дороги, - додала вона. - І оскільки такого місця не існує, цю роль буде грати книга». Після цієї палкої промови у важливих історичних місцях, пов'язаних з рабством в США, почали встановлювати «меморіальні» лави на знак скорботи і прощення.
Надія Мориквас. Корнелія. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2016
У цьому романі-есеї львівської авторки йдеться не про романтичну гульню галицької богеми, а про її логічне завершення на тлі згасання поетичної слави відомого молодомузівця Петра Карманського і спалаху його педагогічної зірки в літгуртках початківців. Саме звідти виринуло його «гріховне» почуття до Корнелії, героїні оповіді.
«Професор Карманський, ах професор Карманський!.. Він був безумно радий бачити Корнелю кожного разу, коли вона з групкою дівчат приходила на заняття літературного гуртка». І тягнеться ця історія аж до того часу, куди не ступала нога наших дослідників, і де живуть під радянською владою Ольга Кобилянська і небога її любої подруги Алчевської, де співіснують митрополит Андрій Шептицький і автор памфлету «Плюю на папу!» Ярослав Галан – тобто у 1940-х роках, про які так мало у нашій історичній белетристиці. І де, нагадаємо, «прізвище Корнелії було обведене жирним чорнилом: брат і сестра – в ОУН, дядько – відомий націоналіст «Лопата», за яким уже з рік полюють в області».
