Близько 200 текстів 150 авторів увійшли до книжки “Літопис самовидців: Дев’ять місяців українського спротиву”. Це дописи у блогах, фрагменти новин, виступи, есеї. Вони зображають події від листопада 2013-го до літа 2014 року. Автор ідеї — письменниця Оксана Забужко, упорядкувала книжку Тетяна Терен. “Літопис самовидців” вийшов у київському видавництві “Комора”. 16 вересня книжку представили на “ГогольФесті” у столиці.
— Моя в цій книжці — легка оркестровка, тихий монтаж, — каже Оксана Забужко, 54 роки. — Часом тексти — це одне спостереження, деталь, враження. Наприклад, чоловік, який носив трупи біля Михайлівського 20 лютого, прийшов додому і написав, як він ніс це важке — мертві важчі од живих — тіло. І в цей час у кишені убитого задзвонив мобільний — рингтоном “Для Елізи” Бетховена. І хлопець пише: “Коли тепер зможу почути цю мелодію і думати про щось інше?”. Ця тема зараз повторилася у записах Олени Степової. Це жінка зі Свердловська Луганської області, найсхідніший населений пункт. Пише просто з окупованої території і зони бойових дій. Це її спосіб зв’язку з Україною і світом. Оця її фраза “Все будет Украина” — замість “Все будет Донбасс”. Її дописи — це прямі свідчення з того бомбленого й тероризованого “посёлка”, в якому вона живе. Ці образи поля, де відбуваються бої. Як вночі стріляють і як оцей Донецький степ дзвонить рингтонами — це живі намагаються додзвонитися мертвим. Ось цей звук мобільного телефона в кишені убитого — це дуже нове. Цього не було в жодній війні. Ніколи.
До книжки також увійшли тексти поета Бориса Гуменюка. 1 грудня його побили “беркутівці”, увірвавшись до будинку Спілки письменників. Переслідували протестувальників. Після Майдану Гуменюк пішов добровольцем на фронт. Зараз служить у батальйоні ОУН. Нещодавно вийшла його збірка “Вірші з війни”.
— Вже майже не пам’ятаю, хто я. Взагалі забув, що я батько, син, чоловік, письменник. Мову ще не пам’ятаю, — говорить Борис Гуменюк, 49 років. На презентацію прийшов у камуфляжі. — Не знаю, як це пишу, як ви це читаєте. Я починав службу в батальйоні “Азов” у червні. Познайомився з хлопчиною, мій земляк із Тернопільщини, 19 років. Бачу, сидить з автоматом. У руці — мобільний телефон, пише повідомлення. І в нього нічого не виходить — не знає, чого позбутися: автомата чи телефона. Автомат
йому заважає, йому потрібно дві
руки. Мене це так зворушило:
війна потребує його всього. Цей
автомат “ревнує” його до дівчини. Написав про це вірш. І так виникали майже всі тексти. Я пішов з “Азова”, хлопець залишився там. І я не знаю, що з ним. Тому не можу ці вірші читати — ні про себе, ні на публіку.
Зверстав книжку київський дизайнер Микола Ковальчук. Використав шрифт “Бандера”, що навесні розробив його колега з Бердянська Андрій Шевченко.
Немає коментарів:
Дописати коментар