Народився Є.
Гуцало 14 січня 1937р. в с. Старому Животові (нині — Новоживотів) Оратівського
району Вінницької області в родині сільських учителів. Світ дитинства,
розтерзаний і водночас незмірно поглиблений великою трагедією війни, становить
джерельну основу його творчості. До цього світу знову й знову повертається
письменник на різних етапах свого літературного шляху.
У 1959р. Є.
Гуцало закінчує Ніжинський педінститут, якийсь час працює в редакціях газет,
видавництві «Радянський письменник» (нині «Український письменник»), а згодом
повністю зосереджується на професійній літературній роботі. Активно друкуватися
почав 1960р., а через два роки вийшла перша збірка оповідань «Люди серед
людей». Книжку тепло привітали критика й літературна громадськість. Відтоді
одна за одною виходять нові збірки письменника: «Яблука з осіннього саду»
(1964), «Скупана в любистку» (1965), «Хустина шовку зеленого» (1966), «Запах
кропу» (1969) та ін.
Лірична стихія
творчості Є. Гуцала, як і прози інших «шістдесятників», стала формою суспільної
опозиції. Батьки, дядьки й тітки — всі ті, хто складав збірний, плакатний образ
народу-переможця, побачені дитячими очима в жахливому повоєнному сільському
побуті, мали зовсім не такий оптимістичний вигляд, як на плакатах і в еталонних
творах соцреалізму. Безперечна заслуга «шістдесятників», а серед них і Є.
Гуцала, перед красним письменством полягає в тому, що вони перенесли своїх
персонажів із площини героїчної в ліричну. Є. Гуцало почувався найбільш
невимушено, розкуто, живописуючи красу природи й людей, охоче фіксуючи
улюблений ним стан осяяння, здивування перед світом, те медитативне передчуття
радості й любові, яке великою мірою визначає загальний настрій його ліричної
прози («В полях», «Просинець», «Олень Август», «Вечір-чечір», «Скупана в
любистку», «Клава, мати піратська», «Весняна скрипочка згори», «Запах кропу»,
«У сяйві на обрії»).
Вироблена ще в
ранніх оповіданнях тонка акварельна манера письма, дитинна чистота і ясність
світовідчуття, відкритість ліричного героя до прекрасного в усіх його проявах —
усе це, поєднане з гострою увагою до народних характерів, інших національних
прикмет — вічних і нових, склало основу його художнього стилю. Назва першої
книжки — «Люди серед людей» — програмна. Її можна застосувати до всього літературного
доробку Є. Гуцала.
У 60-ті роки,
поряд із ліричними оповіданнями, етюдами, замальовками, поезіями в прозі,
з'являються друком дві концептуальні повісті Є. Гуцала — «Мертва зона» (1967)
та «Родинне вогнище» (1968, інша назва — «Мати своїх дітей»). Тоді ж, у другій
половині 60-х, було написано й повість «Сільські вчителі», надруковану трохи
згодом.
У повісті «Мертва
зона» відбилося нове, формоване в 60-ті роки, бачення війни як тотального
спустошення світу людей. Мертва зона — це те, що завжди породжується
тоталітаризмом — чи то гітлерівського, чи то сталінського гатунку. І в зоні
люди залишаються людьми, вони здатні на благородство, героїчний вчинок, але
вони — приречені. Це суперечило «возвеличенню героїчного подвигу народу»,
ламало схеми, в яких закостеніла воєнна тематика.
Такий погляд на
війну утверджує письменник і згодом у низці оповідань та повісті «З вогню
воскресли» (1978), в основу якої покладено розповіді мешканців спалених сіл. Не
вписувалась у жорсткі ідеологічні схеми й концепція повісті «Родинне вогнище»,
розповідь про повоєнну відбудову і на перший погляд малопомітну в житті
«соціалістичного» села постать Ганни Волох — просто жінки, просто матері.
Бережене нею родинне вогнище вкотре вже зігріло й згуртувало людей після щойно
пережитої біди. Вічні цінності народної моралі й життєустрою в повісті
безпосередньо протиставлені генеральним цінностям «найпередовішої» ідеології.
На початку 70-х
років виходять друком лірико-психологічна повість «Дівчата на виданні» (1971),
дилогія «Сільські вчителі» (1971) та «Шкільний хліб» (1973). Повісті з життя
сільських учителів були високо оцінені критикою, здобули широке читацьке
визнання. Ці сповнені просвітленого ліризму, зажури й надії твори, здається,
були написані для того, щоб відновити надломлену віру народу в незнищенність
моральних цінностей, переконати, що завжди, за будь-яких обставин люди мають
лишатися людьми. Образ героїні повістей Олени Левківни — з ряду найкращих
жіночих портретів, створених майстрами нашої прози.
Повість «Двоє на
святі кохання», надрукована 1973р. в журналі «Вітчизна», подібно до згаданих
уже «Мертвої зони» та «Родинного вогнища», на довгі роки була позбавлена права
книжкового видання. Якщо перші дві повісті написані в жорсткувато-реалістичному
ключі, то «Двоє на святі кохання» — твір наскрізь виконаний у звичній для
письменника стилістиці: лірико-психологічній, медитативній.
Появі романів
передували своєрідні, за визначенням автора, ексцентричні оповідання («Жінки є
жінки», «Звабники і звабниці» та ін.), які ввійшли до збірок «Полювання з
гончим псом» (1980) та «Мистецтво подобатись жінкам» (1986). У цих оповіданнях,
написаних із невимушеним використанням елементів гротеску, травестії, бурлеску,
своєрідно реалізується давній задум Є. Гуцала створити український Декамерон.
Останнім часом прозаїк працював над «епосом-еросом» — твори «Блуд» (1993),
«Імпровізація плоті» (1993).
Певною мірою
несподіваним у цьому контексті, але таким заповітно актуальним виявився цикл
публіцистичних статей, зібраних у посмертній збірці «Ментальність орди» (1996)
про експансіоністську політику Росії.
Поважну частку
творчого доробку письменника становлять твори для дітей: «Олень Август» (1965),
«З горіха зерня» (1969), «Дениско» (1973), «Саййора» (1980), «Пролетіли коні»
(1984). Дві останні книжки удостоєні Шевченківської премії. Дитяча проза
(точніше — книжки для дітей і батьків) Є. Гуцала прикметна особливим,
по-гуцалівськи поетизованим зображенням стосунків між людьми. Невичерпну
«країну дитинства» письменник осмислює в різних жанрово-стильових формах,
щоразу — в новому баченні, про що свідчить і цикл «Оповідання з Тернівки»
(1982), книжка «Княжа гора» (1985).
У 1981p. вийшла
друком перша поетична збірка Є. Гуцала «Письмо землі». Далі з'являються книжки
віршів «Час і простір» (1983), «Живемо на зорі» (1984), «Напередодні нинішнього
дня» (1989). Так рівно через двадцять років після надрукування першої поетичної
добірки «Зелена радість конвалій» повертається письменник до лірики.
Вірші письменника
— то своєрідне ворожіння над душею, сенс якого — в очищенні від суєтного,
минущого, в омолодженні, у поверненні до того стану любові, людяності,
космічної доброти, котрий і є найбільшим людським скарбом.
Немає коментарів:
Дописати коментар